І будуть люди

Спершу з тривожним сичанням поповзуть по всьому неосяжному білому простору тоненькі гадючки. Все швидше і швидше повзатимуть вони, шукаючи нір, все більші і більші, прудкіші й прудкіші, аж доки рушають велетенські звивисті полози, а за ними в сто батогів примчить із дико розпатланою гривою володар зимового степу — буран. Замете, закружляє, захурделить, завіє, засліпить, перемішає темряву зі снігом, наповнить весь простір подраними клаптями хаосу та й пожбурить в обличчя!

І марно визиратимеш ти якоїсь оселі — не побачиш нічого! Марно кликатимеш якоїсь людини — не докличешся! Не побачиш, хоча б і стояв біля хати, не почуєш, хоча б і дзвонили в усі дзвони.

Тільки свист, свист, свист у продутих вушах та скрегіт, та стогін, та несамовите виття — і вже здається тобі, що весь світ зірвався з припону та й летить у пекельне провалля!..

Аж перед ранком, коли буря почала вщухати, Таня заснула.

Прокинулася від незвичної тиші. Розкрила очі — не впізнала хати. Сонячні зайчики бігали по стінах, по стелі — кімната аж побільшала, розсунула стіни, підняла стелю, повнилася відблисками погожого зимового ранку. Таня звелася, вражена оцим чудом, що сталося, доки вона спала, вдихнула глибоко раз, вдруге, прополіскуючи наболілі груди, потягнулася до колиски.

Обережно, боячись дихнути, щоб не розбудити дитину, підвела до себе дерев’яну люльку і довго дивилася на маленьку людинку.

Сонне дитя мало кумедний і зворушливий вид; воно тихо сопіло маленьким, як кнопка, носиком, ворушило світлими, ледь помітними бровенятами, червоніло ляльковим ротиком. І Тані захотілося поцілувати дитину. Це бажання враз пройняло її і, не в спромозі його заглушити, перебороти, вона поривчасто ухопила сина на руки, поцілувала в щічку, в лобик, у носик, і коли він, розбурканий, невдоволено захлипав, відкривши до неї світлі, бездумні віконця, Таня не витримала і засміялась.

Погодувавши дитину, вона нашвидкуруч одяглася, накинула Оксенового кожуха, скочила у великі чоловічі валянки, вийшла надвір."

"Ясний морозний ранок зустрів її на порозі. В чистому небі світило велике сонце, вибіленим полотном лежали довкола сніги. Все повітря було пронизане ледь помітними слюдяними сніжинками, і кожна з них спалахувала якимось кольором.

Блакитним, рожевим, золотистим, блідо-зеленим. Невагомі, прозорі, вони вільно плавали довкола — зимові тендітні метелики, що налетіли з якихось казкових країв.

Таня наставила руку — одна із сніжинок лоскотливо лягла на долоню, війнувши востаннє веселковими крильцями, і зникла. Не розтанула навіть, бо не лишилося бодай найменшого сліду, а вся враз всоталася під Танину шкіру і ось уже пурхає в ній усередині. І Таня засміялася вдруге, збуджено й весело.

Грюкнули двері, затупотіли ноги — поруч виріс Іван.