І будуть люди

Правда, краще було б привезти лікаря сюди, щоб не застудити дитину іще більше, але Оксен стояв на своєму:

— Ще взнають, що застудили… Тоді вони з мене й шкуру здеруть!

«Вони» — це комнезаможі, і насамперед — Ганжа.

Вигнувши дугою лискучу шию, Мушка напнулася, зрушила сани. Тонко і жалісно завищали примерзлі полоззя, закутана постать хитнулася, востаннє посвітила на тітоньку заплаканими очима, а на хустці довгенькими вівсяними вусиками вже осіла паморозь, так наче хустка за якусь мить взялась сивизною.

Обхопивши плечі руками, щулячись від холоду, Таня все не йшла до хати: стояла й дивилася, як віддаляється та віддаляється, стає все меншою й меншою закутана дівчина, зникає сіренькою цяточкою в холодній степовій безвісті.

А скрадливий вітер-приземок уже повзав біля її ніг, хазяйновито посвистував, пересипаючи сухий сніг, замітав свіжий слід. І не встигне Таня й оглянутись, як він присипле, пригладить, зрівняє, і вже не лишиться нічого, хіба тільки спомин та відчуття самотності, наче її відцуралися і люди, і бог. Відцурались, забули, закинули і навіть гадки не мають шукати той слід, який лишився за нею, коли її віз Оксен в оцей двір. Та й чи є ще той слід?

Таня морозно зіщулює плечі, йде до хати, що нетерпляче чекає на неї, розтуливши темне провалля дверей…

Народила Таня дитину двадцять сьомого лютого — в ніч, коли майже по всій Україні пронеслися небувалі бурани. Можливо, що в цей час, в цю ж саме хвилину родили дітей і інші матері, так же мучились, як і Таня, так же стогнали й жували краєчок подушки, й на мокрому, потерзаному краєчку отому лишалися криваві сліди, тільки здавалося Тані, що мучиться зараз лише вона — одна на весь світ.

І коли відпускали спазми, що рвали, викручували, роздирали все тіло, коли Таня могла дихати, а не кричати, то крізь затьмарений морок, що хилитався перед нею, проступали бліді примарні обличчя, якісь тремтливі непевні тіні облич, так наче вона вже була на тому світі і її обступили душі померлих.

А потім настала полегкість — дивовижна якась невагомість: Таня наче вперше набрала в груди чистого повітря, а не отієї пекучої суміші, яку тільки можна хапати широко розтуленим обкусаним ротом. Туман, що хилитався досі перед нею, раптово зник, втягнувся в невидиму темну воронку, так наче хата, сама змучившись до краю, сама накричавшись до охрипіння, щосили видихнула отой туман та й вдихнула свіжого повітря.

І Таня знову побачила маму і ще якусь жінку, і в мами було тремтливе, розкисле од сліз обличчя, а жінка, схилившись до її ніг, заклопотано біля чогось возилася, по чомусь поляскувала долонею, аж доки новий, ще ніким і ніколи не чутий крик рознісся по хаті.

«Хто це?» — мало не запитала Таня. Та враз зрозуміла: то плаче її дитина.