І будуть люди

Чи здмухнуло поривом вітру, чи, зібравшись із силами, змахнули крильцями, зірвалися вниз. Таня аж оглянулась, охоплена жалем до отих сумовитих гостей, що прилетіли невідомо звідкіль і полетіли невідомо куди. Але позаду бовваніли сніги, аж посірілі від втоми, — спробуй знайти, розшукай! Тоді Таня знову заплющила очі і поринула в легеньку дрімоту, приколисана безконечною дорогою.

Проснулася перед двором, коли Оксен зупинив Мушку і став вилазити з саней, щоб відчинити ворота. Короткий зимовий день уже повнився тінями, згортався в темненький клубочок. У дворі наче вимерло, навіть Бровко не виліз із будки.

Хата чорніла вікнами: там ще не світили. Сиділи, мабуть, у сутінках, ждали, поки зовсім стемніє,— берегли гас. Розминаючи занімілі ноги, Оксен тупцявся біля Мушки: розпрягав, виводив із голобель. А Таня все сиділа, скута відразою, здригаючись при самій лише думці, що рано чи пізно, а доведеться-таки вилазити з саней, іти до хати.

Зачувши Танині кроки, Христина так і вилетіла назустріч «тітоньці». Відчинила широко двері, радісно видихнула:

— Здрастуйте!

Метушилися довкола хазяйки, помагаючи скидати важкі зимові одежини:

— А ми вас ждали-ждали…

Весь вечір, доки й полягали спати, не відходила од Тані…

Через день Оксен зібрався їхати за двадцять верстов у олійницю.

Ще звечора приготувала Таня опару, щоб встигнути спекти хліб: Оксен мав виїхати удосвіта. Боячись заспати, домовилась із Христиною, що, хто перший проснеться, той і розбудить.

Прокинулась перед світанком. Христина біленькою свічечкою стояла над нею, легенько торсала за плече:

— Тітонько, вставайте!

Таня зіскочила з ліжка і відразу ж вчепилася за бильця: лунко забилося серце, перед очима замерехтіли чорні метелики.

— Тітонько, що з вами?

— Нічого… Це так… зараз пройде…

Мляво всміхнулася, розтулила очі, глянула на годинника, що водив стрілкою по циферблату, згортаючи хвилини докупи: п’ята година! Заспали! Що ж тепер скаже Оксен?

Швидко натягла стареньку, з вшитими по боках клинцями, щоб просторіша була, сукенку, сяк-так зібравши під хустку волосся, вийшла на кухню. І застигла на порозі. Теплий свіжий хлібний дух вдарив їй в обличчя, повіяв од жарко натопленої печі, від гарячого хліба, що Лежав на столі. Порожня діжа вдоволеною гостею розсілась на покуті, відбивала чистими боками веселе світло від лампи, що висіла на тиблі біля вікна.

Долівка підметена: вологими плямами входила в глину розбризкана віником вода.

— Ну коли ти встигла? — Таня, розчулена, схвильована, обійняла Христину за плечі, пригорнула до себе.

— А я, тітонько, й не лягала!

…Через два тижні Христина захворіла.

Таня намагалася уберегти дівчину від важкої роботи, підпрягаючи й Альошку, а то часом і сама беручись за найважче, однак вона вже не могла іти прати на річку.