І будуть люди

А тут, як на зло, назбиралася гора білизни, і чоловікам вийшла уся переміна. Таня було заїкнулася, щоб домовитися з якоюсь жінкою, та Оксен і слухати про те не хотів:

— А Христина тоді нащо?

А воно і собі, раде прислужитися, вирвалося дурною зозулею:

— Я вже не раз прала на річці, я вмію!

— От бачиш! — зрадів Оксен, приязно дивлячись на Христину. — Та вона вже зовсім дівка, а ти все до неї як до дитини!

Тоді Таня наказала Христині брати на річку не все відразу. Спішити нікуди, не біда, як за день не встигне.

Христина повернулася з річки в задубілій одежі. Звалила на лаву важкенний клумак мокрої білизни, похапливо почала роздягатися:

— А я, тітонько, в ополонку упала! Замало не втопилася!

— Чого ж ти додому не бігла? — ахнула Таня.

— А я потім, як прала, то зігрілася… От тіки як верталася, то трохи замерзла…"

"Таня швидко переодягнула Христину в сухе, погнала на піч у гаряче просо. Спарила молока, дістала меду, подала дівчині, що, потрапивши в тепло, видзвонювала зубами.

— Це… тітонько… холод з мене виходить…

— Ось захворієш, буде тобі холод! — нагримала на неї Таня, сердита не так на дівчину, як на саму себе: треба було таки найняти жінку.

На другий день Христина не злізла з печі. Її лихоманило, боліла голова, сухий кашель струшував тіло.

— І-і-і ти, господи! — бідкався Оксен. — Зляже, що ми робитимем з нею?. Тут тобі он няньку пора, а ще воно боліти надумалось!

Таня мовчки кип’ятила воду — заварювала липовий чай. Коли видерлась із гарячим кухлем на лежанку, дівчина важко відірвала од подушки голову, вдячно глянула на Таню запаленими очима, прошепотіла обкиданими сухою лускою вустами:

— Ви, тітонько, не журіться. Я завтра вже встану.

Але ні завтра, ні позавтра, ні навіть за тиждень Христина не встала.

Жар, правда, спав. Її перестала бити пропасниця, та натомість почали боліти вуха, понабрякали залози під підборіддям і боліли так, що не можна було до них доторкнутися. Христина сиділа на печі з неприродно великою, обмотаною теплою вовняною хусткою головою, тиха, як миша, тільки вночі, вві сні, тихенько поскімлювала, хоч і переконувала потім тітоньку, що їй вже легше, що їй уже не болить і ось-ось вона зовсім видужає та й стане до роботи, «бо у вас же, тітонько, уже й руки пообривалися за мною ходити!» Та, незважаючи на всі оті обіцянки, їй з кожним днем ставало все гірше.

Оксен, який більше всього боявся, що Христина, не дай боже, помре в їхній хаті, й тоді не минути біди, не втекти од в’язниці (й досі насиналася йому ота жахна камера, в якій сидів колись із Гайдуком), наполіг на тому, щоб відвезти Христину додому. Аби заспокоїти дружину, пообіцяв завернути по дорозі в Хоролівку та показати дівчину знайомому лікареві.

— А повертатимусь, то й маму заберу.

Таня сама бачила, що з Христиною біда.