І будуть люди

Віталія, з викликом кидає йому прямо в обличчя:

— А як вони люблять одне одного? Чуєте: люблять! Не можуть одне без одного жити!..

— Але ж бог, Таню, бо-ог! — стогне Оксен, намагаючись опам’ятати дружину.

— Бог?!. Так хіба ж бог може бути отаким жорстоким… щоб карати людей за щастя? Не вірю, що бог отакий!.. Не вірю!..

І залилася сльозами. Сердилася сама на себе за ці сльози, але вже не владна була їх зупинити. Єдине, що могла, — стукати по столу кулачком і без кінця повторювати:

— Не вірю! Не вірю!..

Умовляв Таню наляканий оцим несподіваним вибухом о.

Віталій, підносила кухоль із холодною водою Зіна, тупцював безпорадно біля дружини Оксен, а вона все не могла заспокоїтись.

Прощалися вдавано весело: всі почували себе якось незручно. Отець Віталій ще ніколи не був такий уважний та ласкавий до зовиці: все жартував та допитувався, коли запросить у куми. Зіна турботливо підтикала під сестру кожух, щоб, не дай боже, не застудилася в дорозі, наказувала Оксенові берегти Таню, пильнувати, аби вона нічого не робила важкого.

— А для чого ж ми тоді наймичку у двір привели! — відповів Оксен та й собі потикав рукою, підбиваючи під Таню кожуха: подивіться, мовляв, який я уважний до жінки! — Ми Таню бережемо, нікому не даємо зобидити… Правда, Таню?"

"Таня сиділа, притихла і винна, ховаючи схудле обличчя, обкидане темними передродовими плямами, у велику вовняну хустку.

Не хотіла ні відповідати на Оксенове запитання, ні зустрічатись очима із родичами. До відчуття сорому домішувалася досада на оцих людей, які метушаться без потреби, говорять не потрібні нікому слова — справляють набридливу, що давно вже набила оскомину, службу прощання. Хотілося лише одного: швидше забратися звідси.

Врешті обряд було виконано до кінця: о. Віталій підніс для благословення руку, Зіна ткнулася холодним носом в Танину щоку.

— Ви ж приїжджайте, не забувайте!

— Приїжджайте і ви до нас! — озивався Оксен, обертаючись. І вже до Тані: — Таню, ти ж хоть оглянься!

Таня повернулася, блідо всміхнулась, махнула мляво рукою.

Степ зустрів їх сніговою безконечною пеленою, що зливалася на обрії з низьким попелястим небом. Звично трюхикала Мушка, переходячи на спусках в галоп, і тоді ошмаття збитого снігу стукотіло в передок саней, а Оксен відкидався назад, натягуючи віжки, стримуючи кобилу:

— Т-ш-ш-ш-ш…

Іноді з неба зривалися плескаті сніжинки, довго гойдалися в застиглому повітрі, німо лягали на землю — одна по одній, одна по одній, мов неживі.

Опускалися Тані на кожух, лежали, непорушно розпластавши поламані крильця. Таня довго дивилась на них, — так довго, що аж заболіло в очах, а коли, стуливши повіки, аби вгамувати той біль, знову розкрила очі, сніжинок уже не було.