І будуть люди

Вони всі червиві…

— А падалиці з неба звалилися? Чи з яблунь? Я їх садив, я їх ростив, то кому, Ганно, оці яблучка збирати належиться? Вам чи мені?

— Та хіба я собі! Я ж діткам… Думала, хай дітки поласують…

— А в мене хіба дітей немає? — вибиває грунт із-під Ганни Оксен. — І ви думаєте: піде на здоровля вашим діткам — крадені яблучка їсти? Та ще в такий день… Гріх, Ганно, гріх!.. Ніколи б не подумав, що ви здатні на отаке…

Вичитував, вичитував і довів-таки жінку до того, що вона випустила пелену з рук, висипала яблука в пилюку — прямо йому під ноги.

— Та подавіться ними, як вам уже червивого яблука жалко!

«Бачиш, бачиш, господи, які тепер люди! — хитав головою услід жінці Оксен.

 — За моє жито та мене й побит ж!.. Хіба мені, боже, яблук оцих жалко!.. Господи, прости їй тяжке оце согрішеніє, як я оце прощаю. Не карай її жорстоко, господи, а хіба так… трохи провчи, щоб не зазіхала на чуже добро, не переступала твою святу заповідь. А мені, смиренному, зачти мій проступок. Сам бачиш-бо: не осквернив вуста свої лайкою, а серце — злобою…»"

"Постояв, постояв, звівши благочестиве обличчя до неба, а тоді став збирати яблука.

Збирав, обдимав пилюку, акуратно складав у картуз. Всі визбирав, жодного не лишив: аякже, з його це саду, його добро, то нащо ж лишати на дорозі!

Відніс у садок, акуратно висипав під яблуню: хай лежать, дивись, коли і знадобляться, як не погниють. Чи свиня підбере, чи овечка. А погниють, що ж — на те воля божа. Його, Оксенової, провини в тім не буде.

Коли розповів про це Тані, вона спершу не повірила: думала — жартує. «Господи, — аж знітилась вона, обпалена соромом, — господи, що люди скажуть! Вони ж і так нас терпіти не можуть!»

Щоб не слухати далі Оксена, який все журився із того, що отак підупадає моральність: «Та раніше отаку з бубоном по селу провели б! Пов’язали б на шию крадені яблука та під бубон із вулиці на вулицю: дивіться, люди, на злодійку!.

. А тепер що? Переморгає, переблимає, та й знову за своє!» — тож щоб не чути чоловікового просторікування, вдала, що їй треба навідатися до корови, і вийшла із хати…

Таня познайомилась із Ганною нинішньої весни, коли ходила до річки прати білизну. Їй відразу ж припала до серця весела червонощока молодиця, що так і пашіла здоров’ям.

Ганна була родом не з Івасьок, а з далекого, за сімнадцять верстов, села. Ось як вона розповідала Тані про те, яким побитом опинилася на хуторі.

— Сімнадцять годочків тоді мені було. А в тому віці, ви самі знаєте, скільки того розуму в дівки в голові… Як у дурної телички: який бичок поманив, за тим і побігла.

Отим «бичком», що зманив десять років тому Ганну від батька-матері, був Онисько Мартиненко, а по-вуличному — Соловей.

З діда-прадіда звали Мартиненків Солов’ями.