І будуть люди

Бо на весь повіт, та що там повіт — на всю Полтавщину, вважайте, не було такого співучого та голосистого роду, як Мартиненки. Від батька до сина, від сина до онука передавалася ота природна сопілочка, що примушує мліти жіночі серця, а чоловіків тільки похитувати головами та, виймаючи люльку із рота, спльовувати в знак найщирішого захоплення і тихо казати сусідові:

— От голос дак голос. Такого голосу, мать, і серед херувимів немає.

Та й знову замовкали, затиснувши люльку зубами. І часто-густо вже й люлька погасне, а господар все смокче та й смокче, забувши, мабуть, за отим солов’їним співом, що у нього в зубах.

Мартиненята прилучались до пісні змалку: ще й з колиски само не злізе, ще й замурзаного пупа сорочкою не в спромозі прикрити, а вже, дивись, пнеться за татом виводити «Ой не шуми, луже» чи «Галю», а то й духовних пісень. Всі Мартиненки з ранніх літ залучалися до церковного хору. Ця немаловажна обставина давала нагоду деяким добрим сусідам, що не сплять, не їдять, та все молять бога забрати у вас єдину корівчину, тож обставина ця давала нагоду отим добродійникам твердити, нібито в усіх Мартиненків, чи то пак — Соловейченків праве вухо та удвоє довше од лівого: так церковний регент витягує, поки голос поставить.

А дехто доходить до того, що розпускає злу чутку, буцім Онись вже так і народився із правим видовженим вухом, і батько, побачивши первістка, здивовано вигукнув:

— Ти диви, не встигло ще й на світ появитися, а вже до церковного хору пнеться!

Казав чи не казав те старий Соловей, нині вже неможливо перевірити: оженивши сина, він невдовзі віддав богові душу.

Лежить нині поміж людьми, яких звеселяв-розважав за життя, та, може, зараз потихеньку наспівує мовчазним сусідам своїм отої колискової, що під неї стогнуть-голосять удови та матері. Бо коли був живий та траплялося випити чарку чи й дві оковитої, то завжди наказував жінці:

— Ти ж, жінко, дивись, як помру та будеш мене ховати, то не підв’язуй мені міцно щелепу — так, що й рота потім не розтулиш. Бо як заб’єте мене в домовині, та опустите у могилу, та засиплете землею, та лишуся я навіки один, то дуже вже сумно мені буде лежати.

Отоді я послаблю хустину та й заспіваю тихенько, щоб мертвих не будити, а живих не лякати…

— Якої ж ти, чоловіче, заспіваєш? — крізь сльози запитувала Ониськова мати.

— А ось якої, — підпирав старий зажурено щоку та й починав сумовито, надриваючи серце:

Гой у полі житоКопитами збито,Під білою березоюКозаченька вбито.Ой убито, вбито,Покладено в жито,Червоною китайкоюЛиченько покрито…

Тут стара зовсім не витримувала: лила такі гіркі сльози, наче й справді уже ховала свого чоловіка.