І будуть люди

Невістка з першого ж дня припала до душі Ониськовій матері:

— Що розбитна, що роботяща, що весела, а що мене, стару, шанує: не дасть і за холодну воду взятися! «Ви, — кае, — мамо, вже своє відробили та відколотилися. Посидьте, — кае, — мамо, та передихніть, я сама вже впораюся…» Та мель-мель по хаті — не встигнеш оглянутись, як вона вже все й поробила! Дай бог вам, кумасі, отаких золотих невісток, як у мене!

Невдовзі після батька померла і мати. Підкликала перед смертю Ониська та Ганну, тихо наказала:

— Слухайся, сину, Ганни: тобі її сам бог дав. Без неї не знаю, на кого тебе й покидала б…

І Онисько слухався жінки.

Вона всім верховодила, все хазяйство лежало у неї на плечах, бо чоловік, окрім пісень, ні на що, здається, не був здатний. Вийдуть, бувало, у поле косити. Онисько йде покосом, як і належиться хазяїнові, а то раптом стане, замре, як сновида, підійме до неба обличчя.

— Що з тобою, Ониську?

— Послухай, як жайворон видзвонює! — та й почне підспівувати невидимому птахові:. — Тюіть-тюіть-тють-тюіть…

Або обкосить шмат стиглої пшениці.

— А тут чого не скосив?

— Дак там же волошки! Глянь, скільки їх і які всі красиві!

І сміх і гріх з отаким чоловіком! Недарма ж люди кажуть, що в Ониська не всі вдома.

Навоюється, намориться за весь день Ганна, хоч ноги відкидай, хоч рученьки відрубуй, а настане вечір — не поспішає в постіль. Сідає на траву біля хати, обпершись спиною об грушу, простягає ноги, кладе чоловікову голову собі на коліна та й просить: співай!

І Онисько, дивлячись на схилену над собою дружину, на чисте, всіяне зорями небо, на місяць, що котить посрібленим колесом в густе темне листя крислатої груші, починає співати.

І вже не тільки Ганна — все довкола слуха Ониська. За сотні, здавалося, верстов, до самісіньких зір долітав його спів, відбивався та й котився луною в замріяну даль. І десь у селі замовкнуть дядьки, що примостилися на колодках погомоніти, попробувати, у кого міцніший тютюн. І десь посеред двору замре жінка, що вибігла по воду з порожнім відром. Гоготить у печі, википає в горняті куліш, ждуть-пождуть діти вечері, а жінка стоїть, а жінка слухає, забувши, за чим вона вибігла. І ще довго по тому, коли Онисько замовкне, щоб почати нової, ще довго замріяний усміх торкатиметься її схудлого лиця…

За отакі вечори все прощала Ганна своєму чоловікові.

Сам Онисько не приховував того, що йому дуже кепсько жилося б без отакої дружини. Коли його жартома питали дядьки, що б він робив без Ганни, то посміхався лагідно й щиро і казав:

— Мабуть би, пропав! — І, трохи подумавши, вже зовсім весело вигукував: — А, їй-богу, пропав би!"

"Стара, що мріяла колисати онуку чи онука, так і померла, не діждавшись дитини.