І будуть люди

«Ви ще, — кричав, — мене згадаєте, ви ще за мною наплачетесь!..»

— Да, без коваля сутіж…

— Хоч під ніж.

— Що ж, доведеться щось придумати.

Полягали спати: Гінзбург і старий Ісаак — на ліжках. Ганжа — на двох зіставлених лавах. Ганжа розкинувся могутнім тілом, дихав глибоко й рівно, як натомлений віл, — не прокинеться, хоч з гармати стріляй! Гінзбург, зібгавшись у клубочок та підклавши під щоку долоню, спав, як дитина: тихенько посапував, поплямкував губами. Старий же і вві сні немов прислухався, чекаючи, що ось-ось хтось на нього прикрикне, притупне ногою: здригався, тихенько ойкав, зітхав.

Серед ночі завозився, забурмотів перелякано:"

"— Пане уряднику!.. Пане уряднику!.. — Прокинувся, посидів прислухаючись, а потім тихенько зліз, виглянув у одне вікно, в друге та й знову поплівся до ліжка…

Проводжаючи вранці Ганжу, Гінзбург знову пообіцяв:

— Якщо вигорить у мене одне діло, чекай незабаром у гості.

— Привезеш коваля? — зрадів Ганжа.

— Не привезу, але спробую привезти.

— То я чекаю! — гукнув уже із саней Ганжа.

Гінзбург, що стояв на ганку повіткому, помахав йому вслід рукою.

Коваль, що його збирався привезти з собою Гінзбург, жив у великому селі, верстов за десять од Хоролівки. Познайомився із ним Гінзбург давно, ще до імперіалістичної, коли йому було вісім років і коли тато його ходив мандрівним кравцем від села до села — обшивав заможних господарів. А що в тих господарів та були часто-густо «невеликі» сімейки, — «тільки він та вона, та старий та стара, та дві Христі в намисті, та дві дівки в колисці, та два парубки вусаті, та два хлопці жонаті…» — що оті омельки трудилися не за страх, а за совість над продовженням роду свого, то Ісаак часто-густо затримувався у одній і тій же сім’ї на місяць, а то й на більше.

До п’яти років Григорій лишався вдома, а як мати померла, Ісаак став брати сина з собою. Доки батько гнув спину, шиючи свитку або чумарку, син гасав разом із сільськими хлоп’яками по левадах та вулицях, розоряв гороб’ячі та воронячі гнізда, валявся на споришеві чи качався у пухкій дорожній пилюці, їв щавель, аж зеленіло в очах, набехкувався недозрілими яблуками й сливами, набиваючи люту оскому.

Приходив до тата аж увечері, коли Ісаак вибирався із хати з клаптем якоїсь матерії, з ниткою й голкою: в хаті було вже темно. Тикався розкуйовдженою, — запиленою головою в татові гострі коліна, підставляв під татові ласкаві пальці худеньку потилицю.

— Ну… Ну, розказуй, де був? — питав тихенько Ісаак, з любов’ю дивлячись на сина.

Гриша тільки зітхав, переповнений враженнями. Потім казав:

— Татусю, я теж буду корів пасти.