І будуть люди

Збирав сухий, ще торішній бур’ян на багаття, а потім діставав із жару спечені картоплини та й підносив коваленкові, що сидів заморським султаном серед свого вірного воїнства, підібгавши під себе ноги. І вже аж надвечір, коли червоне від утоми сонце, віддавши людям останнє тепло, лягало відпочити на обрії, простягнув несміливо руку.

— А то чого? — вдав, що не зрозумів, Петро. Лукавий, він добре бачив, задля чого старався весь день син кравця!

— Ляснути."

"— Ляснути?.. А оцього ось не хочеш? — Петро зсукав брудну дулю та й підніс Гриші під самісінького носа.

 — Я нехристам батога не даю!

— Ге-е, нехрист, нехрист! — застрибали довкола потішені хлопці.

— Я не нехрист! — знітившись, заперечив Гриша.

— А хто ж ти тоді? — запитав Петро. — І батько твій — нехрист, і ти — нехрист…

Гриша ще дужче зблід, затрусився і несподівано для всіх кинувся головою вперед на свого кривдника. Удар був такий сильний, що застуканий зненацька Петро не втримався на ногах, гепнув на землю, а за ним полетів і Гриша. Качалися в пилюці, лупили один одного. І хоч Гриша був удвічі слабший, він не здавався: зінським щеням вчепився в Петра, дряпався, кусався, молотив ногами й руками, не відчуваючи болю від ударів свого супротивника.

Притихлі, вражені сміливістю оцього зайди, стояли довкола хлопці, а нікому не потрібний зараз батіг сиротливо лежав на землі…

Забачивши сина, що нещасною, обшарпаною тінню повернувся із пасовиська додому, Ісаак мало не зомлів:

— Ай-вай!..

Мив над коритом, ойкав стиха над кожним синцем:

— Що б сказала твоя мати-покійниця! Що б вона сказала…

Гриша тільки сопів та мовчав. І як не допитувався Ісаак, так ні про що й не довідався.

Та якщо Гриша проковтнув язика, то розпустили свої язики оті хлопці, що були свідками бойовиська. І на ранок до Ісаака прийшли несподівані гості: похмурий бородатий коваль Арсен Головань приволік свого сина за червонюще насмикане вухо:

— Добрий ранок у хату!

Ісаак зупинив швейну машину, зсунув на лоба окуляри, заблимав перелякано повіками: боже, що іще накоїв його Гриша!

— Ану, зовіть, Ісааку, свого: маю дещо запитати.

«Ага, тільки запитати», — відлягло трохи від серця кравцеві. Висунувся у вікно, закричав, махаючи руками:

— Гришо! Біжи сюди, Гришо!.

. Біжи, щось таке дам! — бо синок, спасибі йому, часто не озивався: вдавав, що не чує.

Закеханий, влетів до хати хлопець. Побачивши свого ворога, смикнувся, було, назад, але здоровенна ковалева рука, обтягнена шкірою, в яку навіки в’ївся метал, лягла на худеньке плече, прикувала хлопця до місця.

— Так це ти з моїм побився?

Хлопці мовчали, опустивши набурмосені лоби.

— За що ви?

Хлопці наче оглухли.

— Обзивав він тебе нехристом? — допитувався у Ісаакового сина коваль.