І будуть люди

Уже отець православний закидав ковалеві, що його син водиться з нехристом: дивіться, одіб’ється од рук, заведе його отой син сатани в якусь біду! Вже шановний ребе, зустрічаючи Ісаака, вказував йому на те, що лихою доріжкою пішов його син: дружить із гоями, а та дружба не доведе до добра! Вже й урядник викликав на смерть переляканого Ісаака та все допитувався, які книжки чита його син і з ким водиться.

— Дивись, Ісааку, щоб твій розумник та не намудрував чогось недозволеного. Отого, що пахне тюрмою!

Ісаак тільки здригався, Ісаак тільки щулився, намагаючись зайняти якомога менше місця в суворих урядникових очах.

Пане уряднику, та що ви таке кажете? Щоб його Гриша, його син… Та він мухи не зобидить, пане уряднику!.. А повертався додому — лише безпорадно зітхав. Що йому зробиш, коли він уже не хоче й слухатись тата? Вони тепер такі всі розумні, що їм уже непотрібні тати. Вони уже граються в отих бунтарів, поки візьмуть та й дограються…

І догралися!

В тисяча дев’ятсот шостому році, коли озвіріла чорносотенна банда рушила на квартал єврейської бідноти, коли над густим натовпом, понад іконами й портретами царя спиртовим перегаром повисло многоголосе «Боже, царя храни», привів Петро із свого села трьох парубків і, озброївшись величезним дубовим кіллям, разом із Григорієм Гінзбургом та членами його збройної дружини, разом із робітниками депо рушили стрічати незваних «гостей».

Отут і пригодилася Петрові набута в кузні, набита молотом залізна сила: не пожалів він ані кілка, ані чужих ребер. Не одному пустив дурної крові, щоб трохи прояснилося в голові, та й попав разом зі своїм другом до в’язниці за «подстрекательство к бунту і актівноє участіє в беспорядках».

І не минути б їм царського суду і каторги, якби були трохи старші. А так вивели їх із камери після двотижневої відсидки, нагримали, настрахали та й відпустили додому.

Разом забрали їх і на військову службу, майже водночас повернулися з громадянської: Гінзбург — у повітком, Петро Головань — помагати старому батькові в кузні, а заодно й піднімати село на зміцнення молодої Радянської влади…

Отож до оцього свого товариша й поїхав Гінзбург в легких повіткомівських гринджолятах. Розсудив так:

— Два ковалі на одне, хай навіть і велике, село — чи не занадто жирно, Петре Арсеновичу? І чи невідомо тобі, старий мій друзяко, що Ганжа уже й очі прогледів, виглядаючи собі коваля?

— А чого свого не вберегли?

Гінзбург розказав і про це.

— Треба ще в батька спитати. Пішли до хати, вони саме вдома.

Петрів батько за всі оці роки таки добре подався: колись чорна чуприна взялася сивизною, срібні нитки повинулись і в бороді та вусах. Він все частіше залишав кузню на сина, а сам пропадав у садку: захопився на старість садівництвом.