І будуть люди

Чесно намагався, сам беручи себе за груди, за душу: що ж тобі, розсучий ти сину, ще не подобається? Чого іще треба? Яку заморську лялю чекаєш? Чуєш, ти, дурню старий, посічений сивизною сорокалітній ти чоловіче! Придивись до своїх зморщок — яку дівчину вони причарують? Поглянь на свої покалічені пальці — хто їх іще, окрім Марти, отак цілуватиме? Олена?..

Оленка ж лежить в могилі — не поцілує, брате, не поцілує. Не ворухне навіть зітлілими вустами, хоч ти, божевільний, ховаючись од людей, приходиш іноді, в найтяжчі для себе хвилини, у гості до неї. Сідаєш коло могили, щоб не помітили люди, і тільки б Оленка могла побачити, яким ти іноді буваєш нещасним та втомленим, як гаснуть твої очі й безсило опускаються плечі.

Та вона лежить мовчазна і німа, і, можливо, їй уже не до тебе. Бо живому — живе, а мертвому — мертве. Бо нікому не дано переступити оту межу, яка відділяє життя від смерті. Да-а, глибокий плужок її проорав — не засиплеш, не перекинеш містка, хіба що сам покотишся в неї…

«Що ж робити нам, Марто, з тобою? Як іще тебе пригорнути, щоб розтопився отой холодок, як цілувати, щоб зайнялось моє серце? Як це зробити, щоб не тільки тілом — душею злитися з тобою, бо я сам цього хочу, бідна ти моя молодице!.

.

Ех, діла, діла! І надало ж мені отоді прийти в гості та випити самогонки, будь вона тричі проклята!» — з запізнілим каяттям думає Ганжа, йдучи та йдучи до Марти. До Марти, що замикається так, наче сотні дядьків рвуться до неї у хату, а вона воліє одчинити тільки одному. Тільки єдиному, якого чекає, завмираючи серцем, щойно ненависне їй сонце закотиться нарешті за обрій та й поволочить за собою догораючий день."

"Котись, котись та й не вертайся довіку! Хай вічно буде ніч.

Нехай буде темрява. Щоб лише зорі та місяць у небі стерегли їхній сон, їхні гарячі обійми. Та не встигне Марта наобійматися, не встигне упитись, як воно, оте сонце, з усіх ніг оббігши землю, видирається щосили на обрій, виставля свою дурну пику, світить безсоромними очима прямо у вікна.

Чого тобі треба? Що ти тут забуло? Хіба не бачиш, хто лежить біля мене?

Затуляє милого всім тілом, затримує рештки темної, милої, зігрітої теплом їхніх тіл ночі, а воно висмикує та й висмикує їх загребущими своїми руками. І немає вже Марті порятунку від сонця.

А коли Марта одного разу рипнулася була завішувати на ніч вікна, Василь зірвав рядно, кинув на лаву:

— Хочеш, щоб завтра й обід проспали?

А хоч би й проспали, Васильку, хоч би й проспали! Яке кому діло до цього? Хіба не можна хоть раз полежати вволю, поніжитись од душі, поспати по-людському, а не по-заячому?..

— Марто! Та чи ти оглухла там, Марто!.. — вже стукає сердито у шибку Ганжа, пританцьовуючи на морозі.

Ой лишенько!

Задумана Марта зривається так, що аж серце заходиться, аж темніє в очах.