І будуть люди

Потім, коли вгамувалася перша жага поцілунків, коли вони лежали, натомлені, на пом’ятій постелі, коли поринула в темряву хата і стала немовби погойдуватись, дрімотливо скліпуючи волохатими віями, Марта, спершись на лікоть, нахилившись над Василем, що лежав, заклавши руки під голову, тихо допитувалась:

— Ти любиш мене?

— Як тобі, Марто, сказати…

Ганжа сів, дістав цигарку, тернув сірником.

Вогняна цяточка то розгоралася, то гасла, покриваючись попелом. Не зводила Марта з того вогника погляду, і коли він згасав, вона ледве втримувалась, щоб не дмухнути на нього. Щоб не погас, щоб розгорівся веселим, рівним, світлим вогнем, щоб осяяв усю хату та так і горів з дня у день, з року в рік.

Та ось Василь, затягнувшись востаннє, кинув цигарку на долівку: падучою зіркою пролетіла вона в темряві, спалахнула востаннє та й погасла.

— Не знаю, що тобі, Марто, й сказати…

— Так чого ж ти ходиш до мене?

— І цього, Марто, не знаю… Мабуть, що й не треба ходити…

Марта більше не питає нічого. Упала обличчям в подушку, запустила в густі коси пальці, тремтить оголеними плечима, мовби з морозу.

— Ну, не треба так, Марто, — глухо говорить Ганжа і, щоб хоч трохи утішити, пробує погладити її по голові.

Але Марта різким рухом скидає його долоню, ще глибше заривається в подушку, наче шукає там порятунку.

Ганжа обережно встав, почав одягатися. Взявши в руку шапку, нерішуче постояв, підійшов до завмерлої жінки:

— То я, мабуть, піду.

Марта — ні слова у відповідь."

"— Зачини за мною, Марто, — та й пішов, як той злодій, із хати.

Гінзбург приїхав якраз тоді, коли до сільради почали сходитись дядьки на «червоні досвітки» — послухати свіжу газетку, погомоніти, вбити довгий зимовий вечір, що тягнеться, як ледача худобина: скільки її не поганяй, а вона ледь переставля ноги!

Сьогодні набилося до сільради особливо багато людей.

Наче й не казав нікому Ганжа, що має приїхати секретар повіткому, хіба що зронив ненароком слівце, та в селі, де ніщо не пропадає, не валяється даром, воно не могло отак за будь здоров загубитися: хтось підхопив та й пустив од двора до двора, від хати до хати.

— Чули, приїжджає з повіту начальство?

— А для якої лихої години?

— Щось, мать, будуть ділити.

— А мо', переділять будуть землю? Бо в мене ж он шестеро, та жінка, та я, от виходить менш аніж по десятині на їдока… А у сусіда ті ж п’ять десятин на чотири душі… То де ж, питаю вас, справедливість?

— У жінки своєї треба було спитати, коли до постелі лягав!

А дехто з отих жартунів, що не перевелися, спасибі їм, та й довіку не переведуться на нашій землі, візьме та й додасть:

— Ні, люди добрі, зовсім не тому їде до нас начальство! Чував я, що вийшов указ: замість чоловіків жінок ув армію брати.

— Бабів? — витріщають баньки легковіри.