І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
— Еге ж, їх… За гряницею уже з усіх армій чоловіків у три шиї повиганяли. Тіки жінок і беруть.
— То для чого ж, куме, жінок?
— А для того, щоб армії лютіші були… Бо ми, куме, як із вами б’ємося? Кресонули один одного кулаками по чому довелося, пустили юшку та й розійшлися тихо-мирно додому… Ану ж зчепляться моя Варка та ваша Горпина! Війна ідьоть, аж страшно дивитися!..
— Да-а… — тягне збентежено кум та й лізе п’ятірнею до потилиці.— А що ж ми, куме, без жінок робитимем?
— А нас будуть розкріпляти до тих, котрі браковані.
— Дак їх же не так багато й лишиться! — сумнівається кум.
— То й що з того, що небагато. Нас же будуть прикріпляти до одної по дюжині…
— Хіба що так, — здасться довірливий кум та й почеше, задумавшись, геть: чи не займати чергу до якоїсь бракованої?..
Тож і не дивно, що набилося сьогодні у сільраду людей — яблуку ніде упасти. Були тут всі свої, всі комнезаможі, що майже кожного вечора збиралися докупи. Он Володька Твердохліб сидить, чогось насупившись: може, посварився з Марійкою, а може, невеселі сільбудівські справи не дають йому спокою. Ворушить червоними губами, немовби щось шепоче сердито про себе, неприязно поглядає на тих, що дуже вже порозпускали язики.
— Ото наш сум, ото наша й кров, — сказав тоді дядько Василь, притискаючи до грудей скалічені руки.
Стрічку так і не знімали. Щоранку здував із неї Ганжа обережно пилюку, розгладжував своїми укороченими долонями.
Трохи далі од Володьки, в тісному гурті дядьків, — Іван Приходько.
Але Ганжі зараз не до Приходька: схилився над столом, записує щось до великого, з обтріпаними палітурками зошита. Щось дуже важливе, мабуть, записує, бо не бачить і не чує нікого, зосереджено морщачи лоба.
А до нього вже підбирається старший брат Приходька — Микола: поглядає на заклопотаного голову, покахикує обережненько в кулак, аби привернути до себе увагу: видно, має якусь справу до Ганжі. Цей свого не пропустить, цей задаром навіть на отакі вечорниці не прийде!
«І ти дивись: брати, а отак між собою несхожі!» — розмірковує Володька. І коли б його воля та влада, він і хвилини не терпів би в сільраді оцього «культурного хазяїна», а за Володьчиним твердим переконанням — куркуляки.











