І будуть люди

А де я його в трясця візьму, щоб на всіх настачити? Із спини наріжу?.. От і вийде, Миколо, що твій синок матиме аж п’ять десятин землі, а моїм і по десятині не буде. То скажи: справедливо це чи не справедливо?

— Та чого ти до мене присікався? — розсердився Микола.

— А в твого брата Івана? — не вгамовувався той. — Он він зараз зуби скалить, а виростуть йогу лопуцьки — вовком витиме! От куди ти своїх синів оприділиш, Іване?

— А я знаю? Хіба що в начальники…

— Тьху! І що за несерйозна людина! Ти йому — образи, а він тобі — гарбузи! — Повів осудливими очима на дядьків, що спробували засміятись, і до Гінзбурга: — От ви, товаришу секретар, і розтолкуйте: де шукати порятунку, щоб жебраків не плодити?

— Порятунок, товариші селяни, є,— звівся Гінзбург.

Нахилився вперед, обперся долонями об дубову, заляпану чорнилом кришку стола. — Є порятунок! Про це я вам теж скажу… А зараз дозвольте відповісти товаришеві… Пробачте, не знаю, як ваше прізвище…

— Грицай, — підказав Ганжа.

— Бачите, товаришу Грицай, перерозподіляти землю більше не будемо. Категорично заборонено перерозподіляти землю, бо це не врятує, а навпаки…

— А що ж нас врятує?

— Врятує колективізація: спільна земля і спільна праця на спільній ниві.

— Це що, під одним рядном спати, з одної миски сьорбати? — вигук із задніх рядів.

Ганжа звівся, строго подивився туди: ану, хто там язиком ляпає? Виходь наперед, якщо ти уже такий нетерплячий, та розкажи, де набрався куркульських отих побрехеньок! І дядьки, що були загомоніли всі зразу, поволеньки стихли та й знову повернулися до Гінзбурга.

— Товариші, ніхто вас силувати до колективних господарств не буде. І під одним рядном покотом не кластиме… Скільки у вашому селі душ, товаришу Ганжа?

— Сімсот тридцять дві особи.

— То яке ж рядно потрібне, щоб ним усіх ваших людей вкрити? — розпалюючи веселі вогники в очах, запитав Гінзбург присутніх. — От бачите, вам смішно! Бачите, до яких безглуздих вигадок вдаються куркулі та їхні підголоски, щоб скомпрометувати ідею колективізації… Запам’ятайте раз і назавжди, товариші селяни: ніхто й ніколи силоміць не буде вас заганяти до комуни чи колективних господарств! Саме життя переконає вас, що трудящому селянинові нема іншого виходу, аніж колгоспи…"

"— Воно, товаришу секретар, гарно вас слухати, — подав і свого глека до капусти Іван Приходько.

 — Воно то, конешно… Тіки ж ви, вибачайте на слові, не знаєте наших людей… Тут чужих биків запряжеш ув одного плуга, та й то норовить один одному око вийняти рогом. А ви хочете, щоб наші дядьки гуртом одного плуга перли… Он у сусіда мого оженились два сини та й живуть при батькові. То день і ніч ятрівки гризуться, як скажені собаки, все роботи поміж собою не поділять.