І будуть люди

І не затим я приїхав до вас, дорогі мої люди, щоб сито поїсти чи м’яко поспати: нічого мені цього непотрібно! — а приїхав затим, щоб із вами подумати, де ваш порятунок, де ваша сила, якою дорогою йти…

Ви чули історію про віника? Про отого вмираючого тата, який скликав своїх синів та й наказав їм зламати спершу одну, відокремлену, стеблину, а потім сотні стеблин, зв’язаних докупи? Не я її вигадав: народилася вона серед вас! Тож прислухайтесь до отого мудрого тата! Сотні років закликає він вас об’єднатися, щоб працювати гуртом…

А чого б їм і не прислухатись? — роздумує Гінзбург, заклавши руки під голову, лежачи у Володьчиній хаті, на Володьчиній постелі, вкритий рядниною, а зверху ще й шинеллю — фронтовою одежиною Володьчиного покійного тата.

 — Чого б їм і не прислухатись, коли саме життя спонукає до цього…»

Хата ледь чутно схлипує, ледь чутно приплямкує, як сонна дитина, — чи то тільки так здається Гінзбургові? Десь там, надворі, десь високо угорі мерзне місяць, збирає по небу тонкі подерті хмарини, натягає на себе, а вони все сповзають та й сповзають із нього.

І від тієї мовчазної боротьби в хаті то темнішає, то світлішає, і примарні фіолетові тіні то виповзають з-під столу та лави, то знову ховаються. Широка, на півхати піч диха теплом, і вся вона пропахчена хлібом, перепаленим капустяним листям, з гіркувато-солодким присмаком солом’яного попелу — легкого, як пух, що розлітається від найменшого подиху. Там, на печі, все ще ворушиться Володька: йому теж, мабуть, не спиться. І як тільки Гінзбург поворухнувся, легенько відкашлявся, із печі донісся обережний Володьчин шепіт:

— Товаришу секретар, ви не спите?

— Не сплю… А що?

— Та не знаю: питати вас чи не питати.

— Питай, раз почав.

Володька зашамотів, підповзаючи на край печі, виткнув розпатлану голову.

— Товаришу Гінзбург, а коли світова революція буде?

І стільки нетерпіння в тому голосі, що здається: скажи Гінзбург, що не так скоро, Володька не витрима — тут же й помре.

— Бачиш, Володю, не так легко відповісти на це питання…

— Так ви не знаєте, коли світова революція буде?

— Не знаю, Володю, — чесно признався Гінзбург. — Тут треба запастися терпінням і ждати.

— Еге, добре вам отак казати, як ви на громадянській були! — ображено відповідає Володька, і знудьгована за революційним подвигом душа його повниться світовим сумом. — Отак і дядько Василь: жди, встигнеш, ще навоюєшся… А я ж, можна сказати, ще й жодного буржуя не пристрелив. Не чув, як і кулі свистять.

— Краще б тобі й не чути, Володю! — І, щоб змінити тему розмови, Гінзбург цікавиться: — А в тебе дівчина є?

Володя зашарудів так, наче хто сипонув під нього колючок.