І будуть люди

— Ви, товаришу секретар, людина городська, то, мо’ й не знаєте, що наші парубки витівають. Таке витівають, немов перед погибеллю… Он слухайте, до чого додумались: гуляли весілля в одного хазяїна. Повна хата гостей набилася… Дак вони приперли під вікно віялку та й пустили полову по хаті… Вискакували люди, як од молотарки, — тільки зуби й блищать! Замалим не подушили гостей!..

— То не на мене напали! — хтось басовито з гурту. — Я б їм навіяв!..

— І чого ти, Юхиме, нападаєшся? — заступився за парубків Іван. — Вроді у тебе в дворі нема парубка.

— Мій не такий.

Я свого он як держу!

— Держиш то держиш, тіки чого ж він тоді Прибийкову дівку ославив?

— Та він нічого з нею і не робив! — захищався уже Юхим. — То все брешуть. Вроді хлопець і поцілувати дівку не волен…

— Поцілувати-то волен, та тіки як!.. Бо щось після отих поцілунків Пріся як іде, то й пальців на ногах не бачить… Так що готуйся, Юхиме, справляти разом весілля й хрестини..!

— Та й чого б їм, парубкам отим, і не тирлуватися, — вів своє далі Іван. — В нашому ж сільбуді від нудьги й мухи всі передохли.

Володька тільки про світову революцію й думає. Вже аж голова у нього опухла від отих думок…

— І неправда, і не опухла! — заперечив ображено Володя, та Приходька не так легко запхнути за пояс:

— А що ж тоді ти із нами робиш? Як вечір, так і лекція, так і лекція… Про світову революцію та й про світову революцію… «Володю, — просимося в нього, — ти хоть би нам веселіше щось розказав, бо твоя світова уже нам осьдечки сидить!» Дак хіба ж Володьку чим проб’єш!.. «Нічого, — каже, — січас веселитися та скалити зуби, коли закордонний пролетар у кайданах ходить! Сільбуд — діло сурйозне…»

— Ви що, проти лекцій?

— Я не проти, товаришу секретар.

Воно й лекцію треба, тіки ж щоб у міру. А то — ні чхни, ні засмійся — сиди і не диш! Ми, котрі постарілі, то ще нічого, ми терпимо, а парубкам та дівчатам і поспівати ж хочеться, і потанцювати… Воно ж кров молода у жилах грає… Так де там! Забороняє Володька танцювати в сільбуді, каже, що то все буржуйські пережитки. А співать дозволяв Тільки «Інтернаціоналію»…

— А ви б, може, «Галю» хотіли? — ще з більшим запалом Володя.

— А хоть би й «Галю»! Чим погана пісня?

— Тим, що її наші класові вороги співали!

— Почекай, Володю, почекай, — вирішив втрутитися Гінзбург. — То це що ж виходить: відмовитися від усіх народних пісень тільки тому, що їх співали наші класові вороги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимось, бо ним же теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо воно ворогам нашим світить!

— От-от! — зрадів підтримці Приходько. — Отак воно й виходить, товаришу секретар.