І будуть люди

Тільки куди ж йому, бідоласі, з такою і справитись! Загнуздає з першого ж дня та й буде кататись на ньому!»

І, повеселішавши трохи від отаких думок, Ганжа спускається з ганку, простягає долоню:

— З приїздом, товаришко!

— Здрастуй, товаришу голова! Радий гостям?

— Та де ж не радіти!.. Я тебе, товаришко, як побачу, то так жижки і трусяться: хоть відразу у танок!

— А де Гінзбург?

— Утік.

— Як утік?

— А отак: взяв та й утік. Як почув, що тебе несе, так скочив у сани — тільки ми його й бачили!"

"— Ти все жартуєш, — невдоволено зауважила товаришка Ольга. — Пішли краще до сільради.

Зайшла до кімнати, поморщила носа:

— Ху, а накурено! А пилюки!..

— Ти, може, хоч роздягнешся спершу? — запитав Ганжа, тамуючи роздратування: бач, чепуруха виськалася! Посиділа б отут та понюхала б, чим люди пахнуть!

Ольга швидко скинула кожушок, шапку-ушанку, стала поправляти волосся, шукаючи чогось очима.

— В тебе дзеркало є?

— Ми більше у відро заглядаємо, — уїдливо відповів Ганжа.

— Даремно, — спокійно відповіла Ольга й перевела погляд на Василеве обличчя. — Було б дзеркало, ти б тоді, може, хоч через день голився. А то завів щетину — хоч жатку пускай!

Василь мимоволі ухопився за підборіддя.

«І збирався ж поголитися сьогодні, так де ж в чорта поголишся, коли з раннього ранку приперся за довідкою Іван: збирається свого старшого до міста в науку посилати. А тут і Гінзбург: посиділи, поговорили та й незчулися, як треба було і вирушати…» Потерши досадливо колюче підборіддя, Ганжа запитав:

— До нас надовго?

Ольга звела брови, в її великих сірих очах легенькою тінню ковзнув посміх:

— А ти як би хотів?

— Та, розумієш, якраз сьогодні виряджаємо підводу до повіту.

То можна й тебе захопити…

— Оце мені подобається! — засміялася Ольга, і лице її стадо зовсім юне, так що не дав би їй зараз Ганжа більше вісімнадцяти років. — За що я тебе, товаришу Василь, люблю, так це за твою простоту: що на душі, те й на язиці!

— Я тебе теж люблю, — буркнув Ганжа, і позначене втомою, неголене обличчя його набрало приреченого виразу.

— От і добре! — Ольга розстебнула стареньку польову сумку, дістала звідти газету. — Читав?

— Та читав…

— От цим поки що й займемось.

— А тоді що будем робити? — з несміливою надією (а може, до обіду й покінчимо!) поцікавився Ганжа.

— А тоді?.. — Ольга трохи подумала, закусивши рівними білими зубами нижню губу, потім мотнула головою, відкидаючи світле волосся, що спадало на очі.— А тоді, товаришу голову, перевіримо школу, як працюють гуртки по ліквідації неписьменності, поговоримо з учителями…

«Не поїде сьогодні! — зовсім зажурився Ганжа. — І накачало ж її на мою голову! А все той Володька, щоб йому й руки посохли!»

— Так що, посилати за Івасютихою?

— Краще давай ми до неї поїдемо, — вирішила Ольга.