І будуть люди

"

"Домовилися спершу заїхати до Ганни: вона й ближче. Та тільки звернули з вузької дороги на ще вужчу, що вела до садиби Мартиненків, як Володька закричав:

— Дядьку, зупиніть!

І не встиг Ганжа натягнути віжки, як Володька стриб у сніг. Застиг край дороги укопаним стовпом.

— Ти чого?

— Я туди не поїду. Я тут вас почекаю…

— Замерзнеш, дурний!

— Не замерзну.

І як його не вмовляли, так і не зрушив із місця.

— Ну, як хочеш! — розсердився врешті Ганжа та й стьобнув жеребця.

Ольга весь час оглядалася на сумну юначу постать (було зараз у Володі щось від чорногуза, що відбився од зграї), бідкалась:

— Замерзне ж!

— Не замерзне! — втішав її Ганжа, поганяючи жеребця.

 — Ми скоро повернемось.

Доки поговорили із Ганною, доки повернулись, минула добра година. Володька за цей час витоптав круг: ходив по ньому, як молоденький бичок на прив’язі, бив себе попід пахви руками, щоб хоч трохи зігрітися. Скочив у сани з таким поспіхом, немовби то були не сани, а піч.

— А що, нахапав зашпорів? — сміявся Ганжа. — Ну, дякуй долі, небоже, що додумався злізти із саней.

Не жінка, а тигра в спідниці. Були б тоді, Володю, червоні похорони. От якраз нове кладовище тобою й відкрили б! Оте, що ти кричав відвести для атеїстів, щоб і по смерті не лежали поруч із віруючими…

Володька тільки шморгав посинілим носом, а Ольга була замислена і ніби чимось невдоволена: після розмови із Ганною (що то була за розмова! Суцільний крик, самі лишень прокльони на бідолашну Володьчину голову!), після того як познайомилася з малими Соловейченками, які вовченятами ховалися за материну спідницю, стидаючись незнайомої, та ще й — ги-ги! — обстриженої, тітки… після всього цього в неї почало складатися враження, що ота Івасютиха не такий уже «сумнівний елемент», як писав Володя.

За півроку діти навчилися читати по складах, а також лічити в межах двадцяти. Вони вже почали й писати: вивели перші закарлючки на клаптиках грубого паперу. Оті закарлючки були найвагомішими, найдоказовішими аргументами в очах розгніваної Ганни. Підносила їх під самого носа то Ганжі, то Ользі, тикала в них пальцем:

— Та ви тільки гляньте, як вони вже писати почали! Ви тільки дивіться, як вони вчилися! — І відразу ж категоричний, що не допускає жодних заперечень, висновок: — Ні, не було правди на світі й довіку не буде! Ви, Василю, отому байстрюкові так і передайте: хай втікає світ за очі, поки цілий! Бо я йому, щоб не був такий шустрий, повидираю…

Що саме збиралася повидирати розгнівана Ганна, не для друку будь сказано.