І будуть люди

Варення малинове, мама завжди причащала ним Таню, коли та хворіла."

"Біле воїнство протрималося в Хоролівці недовго. Весь цей час Таня не виходила в місто: там посеред майдану повісили комітетників, їх замерзлі тіла погойдувалися на страшній колисці і вдень і вночі, порошилися снігом розхристані груди. Мама бідкалася за Федьком, Таня ж таємниче помовчувала: ще в першу ніч, коли прийшли білі, вона допомогла братові врятуватись від смерті.

Було це так.

До них стали постоєм два офіцери — молоді, веселі, голосисті, як півні. Заїхали на баских конях, тато показав їм на стайню, а коли офіцери завели туди коней, запросив гостинно до хати:

— Заходьте до господи, гостями дорогими будете!.. А ти, Таню, візьми відро і напоїш потім їхніх коней.

Один з офіцерів галантно запротестував: як вони можуть дозволити, щоб така гарненька панночка трудила свої білі ручки!.. Однак Таня мовчки пройшла мимо, ображено стуливши губи: перед очима її все ще звивалися оті страшні нагаї.

Витягла відро води, занесла до стайні. І хоч офіцерські коні потяглися до неї мордами, вона обійшла їх, підставила відро Васьці.

— Таню!

Гарячий шепіт упав на неї прямісінько з неба. Таня ойкнула, впустила відро, облила собі й Васьці ноги.

— Таню, не бійся, це я.

Федько виглядав до неї з горища, як домовик. Весь у сіні, трусить пилюкою — заривався, видно, на самісіньке дно.

— Таню, де вони?

— В хату пішли, — ледь ворушачи губами, відповіла Таня. — Тато їх запросили.

— Запросили?.. Дорожчі, значить, від рідного сина!

Ображений усміх кривить Федькові вуста, недобрими вогниками спалахують очі. Він хапається за бантину, дригаючи довгими ногами, повисає на ній, потім спритно стрибає на землю.

— Що ти робиш, божевільний! — жахається Таня. — Адже можуть зайти!

— Не зайдуть… їхні коні?

— А то чиї!

— Гарні коні.

Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.

— Ти що думаєш робити?

— Нічого, — загадково посміхається Федько. — Полізу ще на горище — погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та дивись, — дома ні слова!

Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.

Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:

— Федю!.. Федю!..

Брат котом зіскочив додолу — навіть не стукнув чобітьми.

— Ти чого так довго возилася? — спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.

— Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…

— Молебень?..