І будуть люди

Рипнув сідлом, дзенькну в стременами, блиснув до Тані зубами:

— Ну, сестронько, прощай! Цього я тобі повік не забуду!

Таня стояла, непорушна, задерши до нього обличчя, безвільно опустивши руки, така самотня й беззахисна, що Федькові запекло раптом у горлі, гаряче вдарило в груди. Він швидко нахилився, схопив нахололе обличчя сестри в долоні, поцілував у губи, різко випростався, гикнув — пустив галопом коня, немов утікав від отого душевного прояву. Проклекотів, віддаляючись, тупіт, десь завищав, зайшовся злим гавкотінням собака, хтось перелякано бахнув з рушниці — за Федьком тільки слід прохолов.

Завмираючи серцем, прислухалася Таня, чи не мчить за братом погоня, чи не свистять над ним нагаї. Але довкола було тихо, ніч наче зімкнулася, пропустивши Федька, замела за ним усі сліди.

Минуло кілька тижнів, і знову стріляли з гвинтівок та кулеметів, довбали промерзлу землю з гармат, літали вулицями на змилених конях — і гостро блискали шаблі, розбризкуючи кров по стоптаному, витолоченому снігу. Білих гнали червоні, червоних воювали зелені, а десь поза містом, розмаявши чорні прапори, носилися махновці, і Тані важко було зрозуміти, за віщо вони отак люто ненавидять одне одного, оці люди, що народилися на одній і тій же землі, грілися під одним і тим же сонцем, розмовляли однією й тією ж мовою, а часто бувало, що одна й та ж колиска вигойдувала їхнє дитинство. В якійсь божевільній світовій завірюсі закрутилися, завихрилися люди, щось незрозуміле й страшне діялося довкола, і Таня не раз відчувала себе беззахисним равликом, що намагається сповзти з дороги — не попасти під безжальні колеса подій.

Весною Олег і Таня вирішили одружитись, як тільки трохи втихомириться на світі. Таня не казала про це поки що ні татові, ані мамі — носила своє щастячко в собі. Вона якось притихла, рухи її втратили поривчастість підлітка, стали спокійніші, м’якші, плавкіші, очі немовби поглибшали, виповнились потаємним теплом. І дід, що повернувся цієї весни з далеких мандрів, уже не називав її Танькою і не дарував їй копійку, тим більше, що всі копійки давно вже знецінились в оцій колотнечі.

— Оце, Танюхо, ніс я тобі один камінь. Зумруд. Або ще — камінь жизні. Хто його носить — повік хвороби не знатиме.

За ці два роки дід дуже подався, потрухлявів, як старий пеньок. Чорне донедавна волосся чи то посивіло, чи взялося якоюсь сірою цвіллю, і не життям — могильним холодом віяло з беззубого дідового рота.

— Оце, Танюхо, такий той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна. Зелений, як весняна трава…

— Де ж він, дідусю? — питає нетерпляче Таня. — Ви його принесли?

— Ніс, дочко, та не доніс, — відповідає скрушно дід. Зводить на онуку погляд і у вицвілих очах його — безсила тінь гніву.