І будуть люди

Проливалося зливами. Палахкотіло веселими зірницями. Кипіло зорепадами. Божеволіючи від життєвої жаги, брало землю в палкі обійми, і вона, упокорена, лежала потім у млосній знемозі, покривалася росою, втомлено мерехтіла до неба глибокими зіницями озер.

Це літо принесло Тані чимало радості і ще більше печалі. Радості — напочатку, печалі — наприкінці.

Майже щодня зустрічалася з Олегом. Не могла, здається, й дихнути без нього. Він оволодів усіма її думками, так владно виповнив її маленьке життя, що там уже ні для чого більше не лишалося місця.

Думала лише про Олега, марила ним і вдень і вночі, не могла навіть читати книжки, бо з кожної сторінки дивився на неї Олег, чаклував ласкавими очима, сповнював радісним трепетом аж до мізинчика. Коли б мала подругу, ділилася б з нею своїм простеньким, як пташина пісенька, щастячком. Коли б не побоювалася брата, розповіла б йому все, не потаїла б нічого, бо й так уся істота її аж кричала про Олега.

Або ще, якби вона мала фарбу й палітру. Туго нап’яте дзвінке полотно, щедро освітлене сонцем. Найбільший пензель з густою великою щіточкою, щоб ним можна було черпати, щедро та необачливо. І тільки яскраві, тільки чистих тонів фарби. Жовтогарячі, срібні, малинові, золоті, сині, блакитні…

Це була б незвичайна картина, якої ще ніхто не бачив. Ні дерева, ні річка, ні земля чи небо, навіть не квіти, птахи чи люди, а лише фарби. Торжество фарб. Переможне горіння святкових кольорів, весільний танець найрадісніших відтінків. Небаченої краси візерунок, якому не було початку й не буде кінця.

І кожна з тих барв була б омузичена. Тендітними дзвониками озивалися б золота й срібна, скрипковими струнами співали б синя й блакитна, соковитим всепоглинаючим дзвоном котилася б з кінця в кінець малинова барва.

Отакою була б ця незвичайна картина, що її написала б Таня, якби мала палітру, пензель і нап’яте на величезний мольберт полотно.

Та картина простояла б, неушкоджена, майже до осені. А потім на неї почали б лягати все похмуріші тіні.

Татові ставало все гірше і гірше. Він уже майже не виходив з кімнати. Лежав на широкому дубовому ліжкові, на цілій горі подушок і перин, що наче пухли, смокчучи татове тіло, а тато з кожним днем ставав усе меншим і меншим — танув прямо на очах. Важко дихав, важко поводив очима. Все просив, щоб відчиняли вікна, сердився, коли ставали навпроти світла:

— Не затуляй повітря! О господи, і померти спокійно не дадуть!

В такі хвилини голос у тата ставав тоненький, плаксивий, як у хворої дитини.

Тані хвороба татова здавалася жовтою кішкою, худющою, злою, з палаючими нещадно очима. Вона душить тата, як мишку, запускає йому під шкіру гострі пазурі— грається перед тим, як із’їсти.