І будуть люди

Не могла їй простити ні отих порахованих тарілок, ані жадібного нишпорення по всіх закутках…

— Ти ж, Таню, не забувай: завітай, коли будеш у Харкові.

«Знає, що я ніколи не буду в Харкові!»

— А, не дай боже, що станеться з мамою, — це вже тихенько, на вухо, щоб не почула мама, яка загубилася на гарбі поміж клумаками та меблями, — то зразу ж дай знати. Я приїду…

«Аякже, щоб не прозівати свого!»

— То бувай, Таню!

— Бувай!

Таня сідає на гарбу, нетерпляче квапить Оксена:

— Поїхали, бо вже пізно!

Гарба м’яко котилася широкою вулицею, хати проводжали її сумними очима, то печально чорніючими, то червоними, ніби заплаканими, а як виїхали за село, на гору, — назустріч їм висипало кладовище.

Вибігло маленькими хрестиками й великими хрестами, безмовно звало до отієї свіжої могили з високим дубовим хрестом, з випеченими по ньому іменами сестри й дівера. І мама, яка досі тихенько сиділа, раптом стрепенулася, озвалася на той німий поклик стогоном, стала видиратися з гарби.

— Я до Зіни… до Зіноньки… — схлипувала, билася мама в доччиних обіймах, а хрести все вибігали та й вибігали аж на дорогу, а хрести все розставляли руки, немовби хотіли перегородити їм путь, завернути до себе.

І навіть богомільний Оксен, який, похвалявся тим, що, завжди маючи бога на серці, не боїться нечистої сили, навіть Оксен якось зіщулився та лясь-лясь щосили батогом по конях…

Другого дня, виряджаючи Оксена, Таня домовилась, що він приїде за ними через тиждень, в наступну неділю. Мала ж побути біля мами, доки та відійде після Зіниної наглої смерті, а там, може, й удасться умовити її переїхати до них на хутір. Оксен з усім тим погодився, він теж запросив тещу до себе, казав, що в них завжди знайдеться для неї теплий куток, і Таня, вдячна йому за це, вперше за все шлюбне життя поцілувала його на прощання.

Оксен, розчулений отією ласкою дружини, поїхав, кілька разів повторивши: «Ти ж дивися, Танюшо, бережи себе». Таня лишилася з Андрійком та мамою. Вирішила перш за все прибрати в кімнатах, щоб усе було так, як колись, коли всі вони були вкупі, коли живий був іще татусь, а мама була молодою й бадьорою.

Минуло кілька днів. Якось Таня, по обіді, вклавши Андрійка спати, запитавши у мами, чи їй не треба чого, вирішила оглянути подвір’я.

То була чарівна мандрівка у власне дитинство, в таку недалеку і водночас таку вже давню юність. То було радісне стрічання, задушевні слова, довгі розмови…

«Добридень!» — віталася Таня з коморою, старенькою, доброю бабусею, яка не раз ховала Таню під свою широку спідницю од маминого гніву. І комора відповідала: «Добридень, дитино, добридень». Бо Таня і досі лишалася для неї дитиною. «Як ваше здоров’я?» — запитувала Таня, як чемна, добре вихована дівчина.