І будуть люди

Мама, Андрійко — більше нікого й не треба. Влаштувалася б у якусь школу, ходила б щодня на роботу, а потім поверталася б додому. І сиділи б вони втрьох вечорами біля самовара, великого, мідного, ще маминого приданого, слухали 6 його муркотливий спів, тихенько перемовлялися б, а то й просто мовчали, приколисані дрімотливим плином часу.

Отакі спокусливі картини не раз відвідували Таню протягом тижня. Але приїхав Оксен, і вона зрозуміла: в неї не вистачить зараз ні сили, ні волі не повернутися з ним на хутір. Не могла боротися з Оксеном, відштовхнути його геть, бо натрапила б руками не на тверду стіну, яку можна штовхати, хай навіть ламаючи руки, а на щось м’яке і мовби податливе; штовхнеш — і зануришся в нього, і зав’язнеш безнадійно у ньому, і не вирвешся з нього.

Мама, яка спершу згоджувалася переїхати до них, в останні хвилини передумала.

— Та ви ж збиралися, мамо!

— І я ж гарбою приїхав, — додав од себе Оксен. — Так би міг бричкою…

— Їдьте, діти, самі,— не поступалася стара. — А я ще трохи поживу тут… побуду…

— Та хто ж догляне за вами?

— А який мені догляд потрібен? Слава богу, не хвора. Ноги ще носять, а поїсти якось стеліпаю… Чи багато одній треба?.

. Та й Федя ж… може… приїде…

Тут у мами затрусилося підборіддя, засмикалися сухенькі повіки, і вона, вже не криючи сліз, схлипуючи, як скривджена дитина, зовсім іншим, тоненьким і жалісним, голоском додає:

— Ти ж йому… те… ле… раму… послала…

В Тані в самої запливали очі в сльозах: від жалю до мами, від образи на брата. Адже міг приїхати, міг хоч на день, на годину — рідна ж сестра! А бач, не приїхав, навіть не відповів.

Отак думає Таня про свого невірного братика, і гнівається на нього, і шле йому докори, не відаючи того, що Федько сном-духом не зна про те горе, яке впало на їхню сім’ю.

Чи то Таня переплутала адресу, чи роззява листоноша заніс її не тому, кому слід, тільки телеграма не потрапила Федькові до рук. І він, нічого не знаючи, ганяв по губернії, висліджуючи одну невловиму банду.

За цими бандитами не треба було гасати на чолі кінного загону, з шаблюками наголо, з кулеметами на сідлах. Минулися ті милі Федьковому серцю часи, коли у жорстоких січах, у кривавих сутичках знаходили свій безславний кінець гайдуки. Інші настали часи — інші повелися й бандити.

"

"Цим байдуже було, яка влада над ними, яку вона проводить політику. Тисне багатих чи бідних, дає волю приватникові чи розвиває усуспільнений сектор. З однаковою запопадливістю грабували вони розжирілого непмана й потрошили сейфи державного банку, роздягали до нижньої сорочки першого стрічного, зовсім не цікавились, до якої партії він належить, яких політичних переконань дотримується. Грабували по великих містах, по містечках і селах, і з ними було не легше боротися, аніж з колишніми «батьками».