І будуть люди

І не раз вулицями того чи іншого міста лилася тужна мелодія, і над головами суворих, мовчазних міліціонерів пливли оббиті червоним домовини, а потім над свіжими могилами проголошувалися палкі революційні промови, лунали салюти. Мертві лягали в могили, а живі, підперезавшись потугіше, насунувши кашкета на лоба, заховавши нагана за пазуху чи в кишеню, знову вирушали на небезпечне оте полювання, де в будь-яку хвилину мисливець може стати дичиною і вже навкруг нього свистітимуть кулі. Або ще гірше: підстережуть у темному закутку, вдарять гострою фінкою — зникнуть лиховісними тінями.

А ти упадеш на тверду негостинну бруківку, так і не встигнувши вихопити зброю, а ти затискатимеш долонею рану, і кров битиме пекучими струмками крізь твої міцно стулені пальці. Отак і лежатимеш, напівживий, напівмертвий, отак і конатимеш, і перед твоїм згасаючим зором пливтиме червона труна і схилені голови твоїх побратимів по зброї…

Тож ридайте, оркестри, голосіть мідно, труби, болісно гупайте, бубони, роздирайте небо, салюти: точиться невпинна боротьба, збираються криваві врожаї!

Федькові поки що не судилося впасти отак на бруківку.

Чи то іще доленька не запаслася дошками йому на труну; чи то самій смерті набрид, граючись із нею в «уловиш — не вловиш», так набриднув, що вона, вже тільки уздрівши його нахабного вуса, мерщій бере косу на плечі, та, плюючись, забирається геть; чи то видублену шкіру його вже не брала ні фінка, ні куля, тільки, мабуть, потліють всі бубони, позеленіють всі труби, доки діждуться його хоронити. Вже не один бандит, прошитий Федьковою кулею, «зіграв у ящик», вже не один майстер «мокрого діла», для якого вбити людину — що раз чхнути, клявся-божився, що умре, а таки намотає Федькові кишки на свою фінку, І він таки дотримував першої половини своєї клятви — помирав, а щодо другої, то, як бачите: іде собі Федько по землі, йде й посвистує повними, червоними, жадібними до життя та жіночих поцілунків губами. Все на ньому немов щойно з крамниці, все горить, блищить, порипує — аж очі у себе вбирає! Вже йому діставалося од строгого начальства за надмірне оте франтування — влітало не раз, та все одно не помагало нічого. І начальство махнуло на нього рукою. Тим більше, що Федько немов народився для найнебезпечніших справ: де тільки пахло смаленим, туди й посилали Світличного!

Цього разу доручили Федькові знешкодити особливо невловиму банду, що стала кошмаром для начальника губміліції: ватажок банди взяв за звичку після кожного грабунку посилати йому листа.

Починав завжди з привітання, називаючи начальника колегою.

— Колега… Який я йому, паразиту, колега! — кипів начальник, читаючи чергового листа.