І будуть люди

— Уже недалечко, — відповідав чоловік, намагаючись поспіти за Світличним. — Завернемо в провулок, а там уже рукою подати… По сусідству зі мною, в мого сусіда…

— Як довідались?

— Виходив, пробачте, до вітру та й почув, як заторохтіло у сусідові ворота. Виглянув: дві брички і озброєні люди… Бандити!.. Так ось чого сусідонька, думаю, таким високим парканом одгородився! То я ноги на плечі та до них, — показав рукою на вістового. — Вони мені родичі…

— То вони вже, може, накивали п’ятами?

— Ні. Я пождав, поки сусід їх упустив та й ворота за ними зачинив.

Хоча чоловік той і переконував, що вже недалеко, йшли довго.

Вже Федькові стало здаватися, що він виведе їх аж за місто, як чоловік раптом став, потягнув Світличного за руку:

— Отут, за рогом, наша вулиця. Так нею не можна іти.

— Чому?

— Вони постового виставили — враз усіх наполохає!

— Ага…

— Давайте я проведу вас задвірками…

— Ага…

Федько подумав, погриз вуса:

— Сидоренко!

— Я.

— Дідів у виставах грав?

— Грав, товаришу начальник.

— Ага… Ану, чоловіче, збігайте додому та принесіть нам ціпок, шапку й кожуха. Кожух тільки беріть поношений, постаріший… А ти, Сидоренко, виглянь з-за рогу: видно бандита?

Сидоренко мерщій до крайнього будинку, обережно визирнув із-за рогу.

— Стоїть як на долоні… Коло воріт, — доповів повернувшись.

— Порядок…

Невдовзі чоловік приволік шапку, кожуха, ціпок, ще й добру мичку прядива.

— А це нащо?

— Може, на бороду пригодиться…

— А чим приклеїмо?

— Та я ж і клей прихопив.

— Ну, молодець! — лишилося тільки сказати Світличному.

Сидоренко зняв картуз, шкуратянку, приклеїв бороду, надів кожух, насунув на очі шапку, взяв у руки ціпок, зігнувшись у три погибелі, пройшовся перед Федьком.

— Добре! — похвалив його Світличний. — А тепер іди до бандита. Та дивись мені: хай лише писне — голову одірву! Ясно?

— Ясно, товаришу начальник.

— Ну, щасти!

Бандит біля воріт насторожився: з-за рогу вийшла якась приземиста постать. З опущеною головою, у великій кудлатій шапці, спираючись на ціпок, шкандибала прямо на нього. «І носить же старого чорта так пізно! Чи не із досвітків?..»

Коли постать наблизилась, тихо окликнув:

— Куди, старий, шкрябаєш?

Дід тільки охнув, затрусив бородою:

— А щоб же ти був такий здоровий, як оце мене налякав!

— Проходь, діду, проходь! Ніхто тебе не зачепить.

Дід підступив ближче, простягнув гирлигу:

— Потримай, сину, бо в мене й очкур від страху розв’язався.

Бандит простягнув руку, але палицю взяти не встиг: дід з молодечою спритністю ухопив його за зап’ястя, шарпонув на себе, щосили ударив в щелепу…

— Готово? — запитав Світличний.

— Як було наказано… І не писнув!

Бандит нерухомо лежав на тротуарі, а Сидоренко, скинувши кожуха та шапку, безуспішно пробував віддерти бороду.