І будуть люди

» Зрозумів?

— Як же я постукаю: штани ж упадуть!

— Чорт із ними, з штанами, потім піднімеш!

— А помилування буде?

— Буде, буде… Залежно від того, як кричатимеш… Сидоренко!

— Я.

— Стій біля нього, припильнуй, щоб не гукав чого зайвого.

— Та що я, маленький? — знову образився бандит, але Світличний уже не звертав на нього уваги: з рештою хлопців, що не тримали віхті, кинувся до дверей. Вийняв наган, зсунув картуза аж на потилицю, махнув рукою: починайте!

Дружно чиркнули сірники — віхті запалали яскравими смолоскипами, аж кривавими відблисками вкрилася хата.

— Пожа-а-ар!.. Горимо-о!.. — заревів бандит, барабанячи по віконниці з такою запопадливістю, що стіна загула, наче бубон.

В хаті за якусь мить залунали тривожні голоси, грюкіт.

Одна із віконниць враз вистрелила прогоничем, розпахнулись із тріскотом та з дзвоном рами (шибки так і посипались!) — міліціонери, що вимахували віхтями, відскочили вбік. А з хати почали вилітати кожухи, піджаки, платки, чоботи, подушки: хазяїн рятував від вогню добро.

В сінях залунав тупіт, двері нагло відчинилися, і в двір вискочили простоволосі, в довгих нічних сорочках дві хазяйські дочки.

А за ними сипонули бандити: хто в підштаниках, а хто вже і в штанях, хто взутий, а хто босоніж, тримаючи взувачку в руках. Їм ставили підніжки, бандити сторч летіли на землю і не встигали отямитись, як уже не могли й поворухнутися: руки — за спину, мордою — в землю, лежи і не диш!

«Другий… третій… четвертий… шостий…» — рахував про себе Федько. І тільки встиг подумати: «А де ж сьомий та восьмий?» — як із сіней ударив постріл, і один із хлопців, що необережно вийшов навпроти дверей, зігнувся, вхопився руками за живіт та й пішов-пішов спотикаючись…

— Віхоть! — заревів Світличний.

І коли йому ткнули до рук розпалений віхоть, він, уже ні про що не думаючи, стрибонув до сіней, пожбурив сніп полум’я й іскор поперед себе. Над головою у нього оглушливо гримнув постріл. Другий… Федько, пригнувшись, з усього маху кинувся в ноги, на блискучі хромові чоботи. Ударився об них усім тілом, збив, повалив, з котячою спритністю вивернувся, не випускаючи чужі ноги із рук.

Рвонув догори, так що все тіло Артиста злетіло в повітря, а потім ударив ним об долівку — головою об тверду, наче камінь, долівку!

— Стріляти, гад?! Стріляти?!.

І вже хлопці, що забігли та освітили сіни, відняли у нього помертвілого ватажка банди…

Артист лежав зв’язаний на возі, а бандити юрмилися довкола збитою отарою, похмуро просили Світличного:

— Дайте ж хоч одягнутися…

— Нічого, ви й так красиві,— відповідав їм Федько.