І будуть люди

 — Пройдіться, прогуляйтесь по вулицях, нехай люди подивляться, які ви вояки!"

"Відгоріли, відпалали солом’яні віхті, розсипалися колючими іскрами, а разом з ними погасло життя і в отого міліціонера, що так необережно підліз під Артистову кулю: лежав на другому возі, випроставшись на весь зріст, наче примірявся, чи вміститься, коли його повезуть незабаром до могили. Він бліднув і бліднув. І небо над ним теж блідло. Тільки небо блідло для того, щоб незабаром вбратися в усі барви життя, а на його обличчя невмолимо, невідворотно лягала вощана фарба смерті.

І коли він вдихнув востаннє… і ще раз вдихнув… і ще раз… наче збирався пірнути… коли затремтів усім тілом, потягнувся, занімів… і обличчя його враз стало недоступне та строге, Федько зняв картуза, а за ним потяглися до своїх картузів інші працівники карного розшуку. Так вони й стояли, застиглі й суворі, не зводячи погляду з свого товариша…

— Ну, ладно, — сказав Федько, надіваючи картуз, і голос його тремтів, і посмикувались вуси. — Вези! — наказав їздовому, що сидів на передку. — Вези, тільки так, щоб ніде ні стукнуло, ані грюкнуло.

Вези і думай, що він ще живий… А оцих, — показав Федько на бандитів, — оцих женіть, як скажених собак. І хай дякують своєму злодійському богові, що зараз не дев’ятнадцятий рік і зустрілися ми не на фронті!..

Підійшов потім до нажаханих сестер, що стояли осібно, притулившись одна до одної, тремтіли чи то від страху, чи від ранкової свіжості.

— Плачете? — запитав. — Пізно почали плакати, дівчата! Раніше треба було плакати!

— Ми не винні! — дружно зарюмсали сестри. — То тато!

— Хіба тільки тато? А з Артистом — теж тато лежав?

Сестри нічого на те не відповіли, тільки ще міцніше притулились одна до одної, з ляком дивлячись на Федька.

І в Світличного мимоволі стислося серце, він гмикнув, посмикав себе за чорнющого вуса:

— Родичі є?

— Дядина.

— Дядина… Теж мені родичка — дядина! Де живе?

— У Шишаках.

— У Шишаках!.. Дядина… І ви думаєте, зрадіє вам ота дядина?..

Ще походив, ще пофиркав у вуса: не хочеться, ох, як не хочеться вести дівчат у тюрягу! В тюрягу чи в бупр — все одно за грати, все одно подалі від світла, од свіжого повітря.

Та хіба ж тюрми на те будувалися, щоб у них гноїти молоденьких дівчат!

— Дядина… гм… дядина… А дорогу знайдете?

— Знайдемо! — в один голос дівчата.

— То йдіть, вдягайтесь. Щоб за годину і духу вашого тут не було!.. Ну, чого стоїте?

Та й пішов сердито із двору на вулицю, де на нього чекали працівники карного розшуку. На нього і на отих сестер. Тільки не діждуться дівчат його хлопці. І начальство Федькове не діждеться.