І будуть люди

 — Олеся ж удома… Вдома Олеся, а скільки ще часу мине, доки доберуся додому?» Він крутить правого вуса, крутить лівого, випинає колесом груди та дзінь-дзінь острогами — обганяє оту незнайомку. Обігнав, обернувся, вирячив очі.

— Федю! — Олеся так і потягнулася до нього, аби обійняти, припасти, поцілувати. Та відразу ж отямилась: не вдома ж! А Федько поводив безтямно очима, мовби його ударили довбнею по тім’ю.

— Де ти була?

— Тебе ходила зустрічати.

— А чого не зустріла?

— Та я й сама не знаю, Федю… Ждала, ждала біля виходу, всі уже пройшли, а тебе нема та й нема. Я і подумала, що ти не приїхав…

— Подумала, подумала! На перон не догадалася вийти!

— Так я ж боялась розминутися із тобою, Федю!

Федькова ревнива підозра згасає: Олеся таки справді вийшла стрічати його, а не когось іншого.

«Гм… гм… — трохи збентежено жує він кінчика вуса, пригадуючи, як щойно гнався за власною жінкою, немов за чужою. — Буває ж таке!..» І, щоб приховати збентеження, насмішливо запитує:

— І довго ми отак будемо стояти? Може, підемо додому?

— Підемо, Федю, — покірно погоджується Олеся.

Вони йдуть широкою вулицею, закосиченою буйною зеленню, заллятою щедрим сонцем, неймовірно чистою вулицею, з таким дзвінким тротуаром, що кожен крок відлунює у високій кришталевій блакиті, в просторому отому наметі.

Щаслива Олеся по-дівочому закохано зорить на свого чоловіка, і для неї зараз не існує нікого на світі, окрім Федька. Як їй хочеться хоча б доторкнутися до нього, якщо не можна уже пригорнутися! Але люди ж довкола, сором на людях і гріх перед богом. Не хоче уподоблятися отим міським вертихвісткам, отим соромітницям, що дозволяють собі — аж дивитися гидко! — брати привселюдно чоловіків під руки, виснути на них, забуваючи про свою гідність. Олеся скоріше вмре, аніж дозволить собі отак повестися із чоловіком.

Тільки коли завернули на тиху вуличку, вкриту густим споришем, тільки там дозволила собі Олеся доторкнутися легенько до чоловічої руки, і Федько, зворушений несміливим отим дотиком, обійняв Олесю за плечі, пригорнув і вже намірився «цьомкнути» в тугеньку, як яблучко, щічку, як вона вирвалась із обіймів:

— Шалапутний! Люди ж побачать…

— А нам що, хай дивляться, — сміється Федько.

— Пішли вже додому!

— Додому, то й додому, — погоджується Федько і йде за дружиною покірним бичком: де ти мене, Олесю, не водитимеш, а до ясел таки приведеш!

Олеся відчинила хвіртку, пропустила наперед чоловіка.

…Федір стоїть посеред кімнати, зирить на Олесю так, що їй аж жарко стає. І, щоб розвіяти збентеження, вона удає, що дуже стурбована відсутністю сина:

— Де ж це Івась? От горе з цією дитиною: як тільки випустиш із хати, так і повіється бозна-куди!

— На те він і парубок, — каже Федько, мимоволі згадуючи своє шалапутне дитинство.