І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
— А що ж тут такого: пісня як пісня…
Натішившись сином, Федько дає йому цукерку, штовхає легенько в потилицю:
— Біжи, синку, гратись надвір…
Сів до столу, почмихав у вуса, ласкаво покликав дружину:
— Олесю, йди-но сюди!
Посадив її на коліно, пригорнув, і коли вона, поклавши голову на чоловікове плече, заплющила очі, полоскотав вусами їй шию, пошепки запитав:
— Знаєш, що я зараз подумав?
— Що? — ледь ворухнула губами Олеся.
— Що ти у мене найкраща. Від усіх жінок найкраща!
Олеся тільки зітхнула, ще міцніше притулилася до Федора.
Та сімейна ідилія тривала недовго: вже такої чортячої вдачі був Олесин чоловік, що не міг не зруйнувати гніздечко, яке щойно сам викладав м’яким та ласкавим пушком!
Другого дня рано-вранці, ледь піднявшись із постелі, Федько сказав дружині:
— Да, мало не забув: приймай завтра гостей.
Олеся так і обмерла: боженьку ти мій, яких ще гостей?
— Та отих… — досадливо морщиться Федько. — Що я запросив. Хіба я тобі не казав?
— Коли ж ти мені про це казав?!
— Гм… Ти диви… А я чогось думав, що казав, — щиро здивувався Федько.
— Скільки їх хоть буде? — мало не плакала Олеся.
— Скільки? — Федько почухав потилицю, зачудовано подивився на жінку. — Та що ти до мене пристала: скільки та скільки! Що я їх, чортів, рахував?.. Скільки прийде, стільки й буде! Може, десять, а може, і двадцять…
— Двадцятеро! — жахнулася Олеся. — Та чим же я їх нагодую?
— Заріж курку…
— Тата свого заріж!.. Ти купував її, ти ростив, що збираєшся різати? Тільки й хазяйства того, що десятеро курей… Дитина хоч яку крашанку з’їсть, а ти своїм гостям стравити їх хочеш.
— Я ж не кажу: всіх заріж, — пробував умовити дружину Федько. — Вибери пару, які найгірше несуться, та й заріж…
— Так у мене ж і рука на них не підніметься…
— Тоді ріж півня, якщо тобі курей жалко…
— Півня?.. А курей хто, ти будеш топтати?
— Як треба буде, то й потопчу, — спробував відбутися жартом Федько, але дружині, видно, було не до жартів:
— Не буду я різати півня!
Федько почав наливатися гнівом. Грізно звелися над переніссям брови, вовчими вогнями загорілися очі.
— Не буду!
— Востаннє питаю: будеш?
— Не буду!
— Не будеш?
— Не буду!
Важко дихаючи, Федько хряснув кулаком по столу:
— А, не будеш? Моїх гостей частувати не будеш?!
Садонув ногою двері, скаженим котом вимівся з хати.
Олеся так і обмерла: серце зайшлося, в грудях похололо.
Подборки для вас
Исторические любовные романы
Все книги →
Похожие книги
Полина Сергеевна
Элиза и ее монстры
Мало ли что бывает (сборник)
Дева в саду
Ребенок от препода
