І будуть люди

Ну, спалахнув гнівом, ну, наколов дров, але щоб налитися жовчю, носити в собі нерозтрачену лють… Ні, цього Федько й сам не міг, і в інших не переносив!

І радий, що сварці кінець, простягнув Олесі пакунок, принесений з міста:

— А подивись, що я тобі купив.

Олеся мовби нехотя, мовби аж силувано розгортає пакет та й дістає справді-таки несподіваний, царський дарунок.

— Федю, де ж ти його дістав?

Забувши про зозулястих, побігла до люстра, тримаючи в руках відріз розкішного, темно-бордового шовку.

— Де ти, Федю, узяв?

Повертається перед люстром і так і сяк, прикладав, приміряє, і райдужні барви відбиваються в її щасливих очах.

— Їй-бо, всю получку вгатив! Ну хіба ж можна отак тратитись!

А Федько стоїть, потішений, збоку, а Федько радісно блиска зубами — очей не зводить з Олесі. Бо вона сама, напевно, не здогадується, як похорошіла од того дарунка, якою красивою стала.

День, який так печально почався і який так щасливо завершився, не міг сплинути в минуле, не відзначений якоюсь небуденною подією. І Федько, пригорнувши Олесю, сказав їй на вухо:

— Давай заночуємо в саду проти неба… Як в оту першу ніч…

Нагодувавши та приспавши Івася, поцупив Федько у господарів оберемище сіна, а Олеся винесла ковдру, кожуха і дві подушки та й послала в саду, за хатою.

Стояла ота тиха замріяна ніч, коли все довкола спить і не спить, завмерло і рухається, зникає й з’являється в маревному, розсіяному світлі сріблястого місяця. Коли зорі опускаються на землю, вогняними плодами зависають на віттях дерев, а дерева виростають до неба. Коли найгустіша темрява стає прозорою, а прозорість огортається пітьмою. Коли важко розібрати, де кінчається тінь і де починається річ, що відкидає тут тінь, — навіть вони, здається, весь час міняються місцями — тихо, беззвучно, безшумно.

Коли найслабший поклик відлунює трепетно в щонайдальшому закутку, коли навіть чутно, як свистить крилом птах, повертаючись запізніло до свого гнізда. Була ота чарами напоєна ніч, коли відтають найчерствіші серця і навіть до старих, втомлених життєвим сум’яттям людей повертається молодість. І щасливі ті люди, які не душаться в отакі ночі в тісних кімнатах-конурах, не вбехкуються у подушки та перини, не задихаються в ядушливому диму сонних кошмарів, а усім тілом своїм зливаються з довколишнім світом. Молодими, бадьорими, радісно оновленими просинаються вони на світанку.

Такі ночі обирають закохані.

Федько лежить, заклавши руки під голову, зирить у небо. Над чим він замислився? Які думки кружляють у його голівоньці?

Якийсь легенький повів торкає його лице, якийсь таємний порух, що невідомо, звідки прилинув, куди полетить, але й він не в спромозі порушити Федькову замисленість.