І будуть люди

Стукнули-грюкнули двері — Федько мовби з чортячого яйця вилупився: вуса стирчать, очима так іскри і креше! Побігав, побігав по хаті, сів, став лаштувати цигарку, І, вже затягнувшись, сказав, не дивлячись на притихлу дружину:

— Іди, вибирай, які тобі до вподоби!

В Олесі все так і обірвалось усередині! Вибігла з хати, метнулась до курника. Ой леле! На всіяній пір’ям долівці зозулястою купою лежали всі кури, а зверху, догори лапами, півень. Всім, всім поскручував голови, жодної не пожалів, душогуб!

До обіду плакала Олеся, патраючи нещасних курей.

Кляла свою лиху доленьку, яка зв’язала її з оцим волоцюгою, що як повіється на всі чотири, то тільки його й бачиш. А ти, дурна жінко, сиди, виглядай, а ти надривай своє серце тривогою та суши свої очі безконечним отим вигляданням, питай в кожної грудочки на дорозі, чи живий та здоровий, чи, може, уже й немає на світі! Отака їй ласка за свою вірність та любов! Бач, йому гості дорожчі, аніж дружина, «то скрути вже й мені голову та й подай разом з оцими курми їм на стіл»!

Федько слухав-слухав, а тоді надів картуза, посунув у місто.

Повернувся аж увечері. Побачивши сина, що довбав біля воріт ямку, запитав:

— Де мати?

— Там, — показав заклопотаний Івась у бік хати.

— Курей, значить, порає. А не плаче?

— П’яче…"

"— Плаче, — сказав скрушно Федько та й посмикав себе за вуса. — А спитати: з-за чого? Ну, звернув там якій курці голову, так вони все одно ж рано чи пізно поздихали б…

Розкуйовдив синові чубчик:

— Послухай, сину, розумного слова: виростеш — не женися!.. Бо немає на світі химернішої личини, аніж баба. Всю свою душу за тебе віддасть, а за ганчірку — повіситься! Так що не женися, Івасю…

Синок витирає під носом «козу» і не каже татові, послухається він його поради чи не послухається.

Федько ж плентає до хати, де порається заплакана Олеся, даючи лад своїм зозулястим. Вона все ще лиха на свого чоловіка, все ще повна образи, тож Федькові не лишається нічого іншого, як бовкнути:

— Не буде завтра гостей.

— Як не буде?

— А отак… Я їм передав, щоб не приходили…

Олеся, видно, з великої радості, починає сміятися.

Дивиться на курей, обпатраних, обсмалених, приготованих до смажіння, і гірко сміється.

— Ні,— каже зрештою вона, — такого, як у мене, чоловіченька ще зроду-віку не було та й не буде!

— О, знову не вгодив!

— А ти подумав своєю головою, де ми оце подінемо? Хто їх їстиме?

— То що — знову кликати гостей?

— Про мене, — махнула втомлено рукою Олеся. — Клич хоч із всієї Полтави. Мені тепер все одно…

«Пересердилась», — зрадів Федько, бо не любив, страх не любив, коли хто носив довго важке серце.