І будуть люди

Чим довше роздумував Ляндер, тим більше переконувався, що це не просто якась там помста чи вбивство з метою пограбування… Тут пахне серйознішим. Набагато серйознішим!

Відвідини о. Діодорієм покійного д. Віталія не лишилися непоміченими. Чули люди, як вони сварилися, бачили, як вискочив Діодорій із хати, сиплючи прокльонами, як видер із корінням молоденьку яблуньку. Все, все запримітили люди!

Навіть те, що в о. Діодорія живе якась таємнича людина. Хтось бачив, як серед ночі в слуховому вікні жеврів вогник цигарки («Хто б то міг бути? Батюшка ж наші не курять!»).

Хтось чув голоси, що доносилися з того ж горища. Комусь впало в око, що о. Діодорій в останній час неохоче пускає до себе прихожан: все норовить зустріти на ганку та й спровадити з двору. І вже якась баба, якась велика достойниця, якась божа свічечка під великим-великим «шекретом» («Це ж тільки вам, кумо, а більше нікому!») розповіла всьому селу, що в «нашого батюшки… в нашого панотця живе якийсь праведник. А прийшов він із святих земель, Єрусалиму, від самого гроба господнього. І за плечима в нього — два андели: лівий андел і правий андел, а на лобику в нього — терновий вінець, а довкола голівки — сіяніє…»

Отже, ота «свята людина», може, й справді із-за кордону, вирішив Ляндер.

А відтак недалеко й до висновку: тут пахне шпигунсько-терористичною організацією. І звабливі мрії про майбутній процес, коли на лаву підсудних сядуть десятки контрреволюціонерів (чим більше, тим краще!), про величезні звіти в газетах, а в тих звітах неабияке місце відведено йому, Ляндеру, який знешкодив оцю організацію, не давали йому спокою. Кров бухає Ляндеру в голову: він бачить себе уже на іншій, набагато вищій посаді, в іншому, набагато більшому будинку, в іще величнішому кабінеті з такою довжелезною доріжкою од дверей до столу, що ноги підламаються, доки хтось добереться до крісла… І вже сотні процесів! І тисячі, десятки тисяч ворогів революції! І нова, ще вища посада в найбільшому будинку, де мармурові колони здіймаються аж до хмар, де людина повзає по сходинах безсилою, розплющеною козявкою.

І його, Ляндера, портрети. Тисячі, десятки тисяч портретів у важких золочених рамах, в темній бронзі, з холодним сталевим відблиском строгих фарб!.

.

Тут Ляндер отямлюється. Спускається із сьомого неба, зніяковіло відкашлюється…

…Вирушили на операцію в одинадцять нуль-нуль цілим загоном. Хоролівка проводжала їх цікавими поглядами освітлених вікон, нашорошеними вулицями. Вибігала хатами аж на гору, дивилася, куди вони їдуть. За містом зустріла степова чорна тиша. Поринули в неї, як у море, і безконечний сувій дороги ліг під копита коней. Небо губилося в хмарах, що висли над головами вершників, зривалось на дощ.