І будуть люди

І дощ згодом засіяв: дрібною пилюкою, скоріше осінньою мрякою, аніж весняним лопотуном. Той пил інеєм осідав на людей, збирався у холодні краплини та й скочувався за комір на гарячі розпарені тіла.

За півгодини дісталися до села. Воно вже спало, погасивши вогні. Тільки де-не-де поблимували вікна, та від сільбуду доносилася музика: тоненько виспівувала скрипка, глухо бив бубон — розважалася невсипуща молодь. Зупинилися біля сільради. З темного ганку відразу ж метнулася чорна постать, спитала:

— Товариш Ляндер? Це я, голова сільради…

Ляндер зліз із коня, за ним спішились інші.

— Ніхто не довідався про наш приїзд?

— Та начеб ніхто…

— Дивись!

Голова ображено засопів і вже зовсім холодно сказав:

— Думаю, що краще далі йти пішки — не так тупотітимем. Ви підете отак вулицею, а я з частиною ваших людей зайду городами. Думається мені, що він, в разі чого, рвоне не на вулицю, а на город…

Розділилися. Рушили. І хоч до двору о. Діодорія були добрі гони, мимоволі ступали обережно і скрадливо.

Будинок, до якого вони підбиралися, теж давно погасив вогні, і його власник, о. Діодорій, спав сном праведним по денних трудах. Спала і матушка, насновигавшись протягом дня по хазяйству.

Не спала тільки дочка Віра: діждавшись, доки батьків зморив сон, вознеслася в обійми Миколи. Оте потайне раювання і спричинилося до того, що Микола ніяк не наважувався покінчити із гостинами, які затягнулися більше, ніж слід. Уже о. Діодорій натякав на небезпеку, вже матушка, підіслана ним, делікатно питала, чи не пора пекти пироги на дорогу, а Микола все тягнув і тягнув, одурманений, причарований молодою попівною.

Вони й зараз лежать, притулившись одне до одного, розморені любовною грою.

— Ти нікуди од мене не підеш! — наказує Віронька.

— Я повернуся.

— Не хочу, щоб ти кудись ішов! — заперечує вона та й надуває ображено губки. — Тебе можуть… можуть убити… Що я робитиму без тебе?

— Не вб’ють. Коли до цього не вбили, то тепер уже не вб’ють…

— А коли ти на мені женишся?

— Як знову стану хазяїном…

Далі вони лежать мовчки, слухаючи, як шурхотить тихенькою мишкою дощик, навіваючи сон. І вони, може, й поснули б, коли б не наглий стукіт у двері:

— Батюшко, відчиніть!

Микола скочив, немов на пружинах. Заметався по горищі, одягаючись, люто засичав до Віроньки, коли та потяглася до нього руками:"

"— Лежи! Прийдуть — скажеш, що спала сама…

І Віронька, пронизана страхом, впала знову на постіль.

А в двері вже гатили, мабуть, прикладами:

— Хазяїни, поглухли, чи що?!

Клацнули двері, стривожений голос о. Діодорія:

— Хто там?

Микола затамував віддих.

— Це я, голова, — донеслося знадвору. — Відчиняйте!

Отець Діодорій довго возився з запорами.

— Зараз, зараз! Заїло, прости мене, господи! — голосно примовляв він.

«Щоб я почув», — здогадався Микола.