І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
І дощ згодом засіяв: дрібною пилюкою, скоріше осінньою мрякою, аніж весняним лопотуном. Той пил інеєм осідав на людей, збирався у холодні краплини та й скочувався за комір на гарячі розпарені тіла.
За півгодини дісталися до села. Воно вже спало, погасивши вогні. Тільки де-не-де поблимували вікна, та від сільбуду доносилася музика: тоненько виспівувала скрипка, глухо бив бубон — розважалася невсипуща молодь. Зупинилися біля сільради. З темного ганку відразу ж метнулася чорна постать, спитала:
— Товариш Ляндер? Це я, голова сільради…
Ляндер зліз із коня, за ним спішились інші.
— Ніхто не довідався про наш приїзд?
— Та начеб ніхто…
— Дивись!
Голова ображено засопів і вже зовсім холодно сказав:
— Думаю, що краще далі йти пішки — не так тупотітимем. Ви підете отак вулицею, а я з частиною ваших людей зайду городами. Думається мені, що він, в разі чого, рвоне не на вулицю, а на город…
Розділилися. Рушили. І хоч до двору о. Діодорія були добрі гони, мимоволі ступали обережно і скрадливо.
Будинок, до якого вони підбиралися, теж давно погасив вогні, і його власник, о. Діодорій, спав сном праведним по денних трудах. Спала і матушка, насновигавшись протягом дня по хазяйству.
Вони й зараз лежать, притулившись одне до одного, розморені любовною грою.
— Ти нікуди од мене не підеш! — наказує Віронька.
— Я повернуся.
— Не хочу, щоб ти кудись ішов! — заперечує вона та й надуває ображено губки. — Тебе можуть… можуть убити… Що я робитиму без тебе?
— Не вб’ють. Коли до цього не вбили, то тепер уже не вб’ють…
— А коли ти на мені женишся?
— Як знову стану хазяїном…
Далі вони лежать мовчки, слухаючи, як шурхотить тихенькою мишкою дощик, навіваючи сон. І вони, може, й поснули б, коли б не наглий стукіт у двері:
— Батюшко, відчиніть!
Микола скочив, немов на пружинах. Заметався по горищі, одягаючись, люто засичав до Віроньки, коли та потяглася до нього руками:"
"— Лежи! Прийдуть — скажеш, що спала сама…
І Віронька, пронизана страхом, впала знову на постіль.
А в двері вже гатили, мабуть, прикладами:
— Хазяїни, поглухли, чи що?!
Клацнули двері, стривожений голос о. Діодорія:
— Хто там?
Микола затамував віддих.
— Це я, голова, — донеслося знадвору. — Відчиняйте!
Отець Діодорій довго возився з запорами.
— Зараз, зараз! Заїло, прости мене, господи! — голосно примовляв він.
«Щоб я почув», — здогадався Микола.











