І будуть люди

А про кого ж тоді думати, ким і жити, як не тобою!

— То я пішов.

— Йди, сину, йди, хай тебе бог береже!

— Може, вам що треба?

— Спасибі, сину, в мене все є… Хіба набери в кухлик свіжої водички, а так — нічого більше не треба.

Володька набирає повен кухоль води, обережно ставить коло матері. Дивиться на неї, схудлу, змарнілу, лагідно говорить:

— Ви тут не дуже скучайте: я скоро прийду.

Мати хоч і знає, що син прийде опівночі (завжди так буває, вона уже звикла), все ж вдячна йому за оту святу брехню. Дивиться на Максима, і їй мовби аж легшає.

— Іди, сину, йди, не думай про мене.

Я вже тут якось перележу — лиш би тобі було весело…

І Володька виходить із хати.

Прозоре надвечір’я зустрічає його урочистою тишею. Замислено мріють поля, кутаються в тіні, мовби в теплі ковдри, готуючись до спання, а над ними вже холоне розпалене протягом дня небо. І місяць якоюсь дивовижною рибиною спливає з блакитних глибин: ледь-ледь мерехтить крізь товщу води срібною лускою. А при самому обрію великою червоною вершею зависло сонце.

Володька перевів погляд на село, що лежало перед ним, прорізане мальовничою звивистою річкою.

Там і річечки тої — курці по кісточки, горобцеві по коліна, а дивись, які розкішні левади випоїла по обох берегах! Та ще й верби обступили її: п’ють не нап’ються, хвалять не нахваляться чистою джерельною водою.

А понад левадами — садиби. І довгі вулиці, і високі тополі, явори та осокори — і все те огорнене такою прозорою тишею, що аж в грудях лоскоче од неї, аж м’ятним холодком повіває на серце! Все наче завмерло, наморене цілоденною працею, поринуло в дрімоту…

Та ось лунко ляснув батіг, і вулицею, повертаючись із пасовиська, посунула натомлена череда — село враз ожило, наповнилося гомоном.

Череда розтікається живою рогатою річкою, непоквапно, поважно ремигаючи, розливає пахощі пережованої трави і парного молока. То одна, то друга корова одривається од того плямистого потоку, заходить у навстіж одчинені ворота, а там уже на неї чекає господиня з чистою, як сонце, дійницею, сама така ж чиста, в білій легенькій хустині. Мине кілька хвилин — і від корівника до корівника, од двору до двору, по всьому селу задзюрчить, задзвенить, заспіває тугими білими цівками запашне молоко…

Вдихнувши на повні груди повітря, Володька рушив до центру, намагаючись не запилити черевики.

Ще здалеку побачив Івасютиного Йвана: пер йому назустріч із двома парубками. Один із них лузав насіння, плюючись через губу лушпинням, другий ліниво тринькав на балалайці. Іван теж запримітив Володьку, бо зупинився, а потім знову рушив уперед разом із своїми дружками. Тільки той, що лузав насіння, тепер уже тримав руки в кишенях, а другий завдав балалайку на плече, мов кийок перед бійкою.