І будуть люди

Товаришка Ольга слухала уважно, раз навіть перехопив її захоплений погляд (принаймні так здалося Федькові!), і він вирішив кувати залізо, поки гаряче:

— Як підійду, бувало, до бойового коня, як покладу долоню на круп…

Федькова долоня, мовби сама собою, лягла товаришці Ользі на стан.

— Ану, прибери руку, — спокійно наказала товаришка Ольга.

— …та як скочу в сідло… — вдав, що нічого не чув, Світличний."

"— Прибери руку, кажу! — в голосі товаришки Ольги задзвенів уже метал. — Я тобі не кінь…

— Не кінь, так кобилка! — заіржав ласкаво Федько та й потягнув товаришку Ольгу до себе.

Товаришка Ольга вирвалась, розмахнулась і невеликим, але важким, мовби свинцева грушка, кулаком лусь по носі Світличного!

Блиснули позолочені шпори, високо задралися ноги, загримотіла вся амуніція — пилюка так і пуфнула під Федьком.

Товаришка Ольга впіймала віжки, зупинила жеребця, зіскочила з шарабана. Підійшла до Світличного — той уже звівся на ноги. Широко розставивши ноги, нахилився, доїв із носа густу темну кров.

— Дурепа!.. Дурепа, набита!..

Ніс його синів на очах. Товаришка Ольга вже жалкувала, що отак стусонула Світличного, стояла перед ним зніяковілою дівчинкою, що не знає, як спокутувати свою провину.

— П’ятак би до носа притулити, — сказала нарешті вона.

— До с… собі притули! — визвірився Федько.

Товаришка Ольга не образилась — розсміялася дзвінко, до сліз. Федько ж, вгамувавши кров, побрів до шарабана, вмостився, сердито кинув супутниці, яка все ще витирала веселі сльози:

— Сідай! Знайшла з чого сміятися…

І до самісінької сільради не проронив жодного слова. Тільки час од часу обережно дотикався до розпухлого носа, що синім баклажаном дозрівав над ображено обвислими вусами.

— Ого! Це хто тебе так пригостив? — здивувався Ганжа.

— Об коліно ударився, — відповів Федько. — Кінь, розумієш, смиконув, а я саме задрімав та — бац! — носом об коліно!

І повів очима на товаришку Ольгу: чи не сміється! Але та не сміялася. Тільки ледь помітно тремтіло підборіддя, та дуже вже уважно роздивлялася плакат, що закликав до змички міста з селом.

Попрощавшись, Федько поїхав на хутір, а Ганжа і товаришка Ольга зайшли до сільради. І як тільки вони опинилися удвох, так ними оволоділа скутість, мовби були молодятами і оце вперше лишилися наодинці.

Насупившись, Ганжа, сам не знаючи для чого, став перебирати папери, що лежали на столі безладною купою, товаришка ж Ольга уважно вивчала вицвілі, засиджені мухами гасла, розвішані по стінах.

— Ти їла? — врешті здобувся на слово Ганжа.

— Дякую, я не голодна.

— То пройдемо до школи?

— Що ж, пройдемо, — погодилася товаришка Ольга. І вже вийшовши надвір, поцікавилась: — Нове приміщення скоро почнете будувати?

— Та думаємо, скоро, — відповів Ганжа.