І будуть люди

 — Ось як тільки обжнивуємось, так і заходимося коло школи… Матеріал уже завезли, робочих рук вистачить: є свої і теслі, й муляри, позичати на стороні не доведеться.

— Пора, давно пора… А то аж соромно: отаке велике село, а школа, як курник!

«Що курник — то курник — ніде правди діти», — скрушно похитав головою Ганжа. Відчував у тому і свою провину: давно слід було б узятися та збудувати нове приміщення. Але тепер уже візьмуться! Ось тільки минуть жнива — ночі не спатиме, а поставлять нову школу на отому он пагорбі, що відкритий на всі боки, звідки не йтимеш — звідусіль видно буде.

Обсадять деревами, огородять штахетами, отоді й приїжджай, дорога товаришко, в гості — червоніти не будемо!

А поки, що підходять до старої, ще в минулому столітті зведеної хати з невеликими віконцями, з низькою стріхою та подовбаними стінами («І стоїть же, клята, не бере її ні грім, ані блискавка! Давно б тоді іншу збудували!»)… Підходять та й ждуть, поки баба Наталка, взявши дзвоника, сповістить, що настала перерва. І не встиг відлунати дзвоник, як із сіней так і сипонуло дитячим горохом: вискакували мов оглашенні застояними жеребчиками, очманіло гасали по неогородженому подвір’ї, тільки п’яти миготіли та лопотіли спіднички й повисмикувані із штанців сорочата.

Та біганина тривала не довго: забачивши дядька Ганжу і тітку з райцентру, діти враз вщухли, поштиво віталися, і, стривожений отією незвичною тишею, із школи вийшов сам завідуючий — отой самий, що на нього в свій час скаржився Гінзбургові Ганжа і що йому колись нахвалялися розлючені дядьки вилучити «котячі горішки».

Чи то подіяла погроза, чи прокинулася совість та вивітрила дур з голови, тільки він давно уже покінчив із походеньками на вулиці та на вечорниці і взявся за розум: позаминулого літа поїхав аж у Полтаву (мовби ближче не було) та й привіз жіночку, теж учительку.

Таку молодесеньку, що жінки тільки головами хитали: «Та воно ж і ще, гляди, і ляльками не кинуло бавитись! Їй-богу ж, як моя тринадцятилітня Оксанка!»

Одружившись, учитель враз посоліднішав, запустив вуса, борідку і вже не горнувся до парубків, а тримався дядьків. І поволеньки його перестали називати Паньком — величали Пантелеймоном Івановичем, а дівчата, яким він у свій час туманив голови, потужили-потужили та й потроху утішились, знайшовши, може, не такі вчені, але більш надійні обійми.

Пантелеймон Іванович довго не відпускав гостей: показував, де саме стоятиме нове приміщення школи, хвалився завезеним лісом з таким видом, мовби сам, на власній спині, носив його сюди. Розпитавши, як іде навчання, чи багато дітей ще не вчиться, товаришка Ольга попросила Ганжу провести її на один із хуторів: мала дізнатися, чи багато ще людей не охоплено лікнепом.