І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Пригрозив навіть раз, що спровадить у холодну, так хіба ж отаку кобиляку чимось налякаєш! Стала навпроти Володьки, взялася руками у боки, випнула тугі груди, аж затріщала тонка празникова сорочка.
— У холодну?.. Та хіба ти, Володю, до моєї хати доріжки не знайдеш, якщо тобі уже так горить ізі мною поспати?
— Га-га-га-га!.. — зайшлись парубки.
А на Володьку наче хто хлюпнув окропом: аж сльози виступили на очах від ненависті до безсоромної молодиці! Обернувся, пішов у сільбуд і більше те було схоже на втечу, аніж на почесний відступ. А Марті ще й мало цього, Марта гукала услід:
— А не знаєш, то розпитай у Ганжі: він, відай, і з зав’язаними очима до мене утрапить!.
Того ж вечора, діждавшись, поки всі розійдуться, Володька сердито бовкнув:
— Наробили ви, дядьку Василю!
— Що там таке?
— А те, що Марта Лисючка проходу нам теперечки не дає! Скоро отут із-за неї місця не буде!
— Що вона робить? — по паузі запитав Ганжа; цегляні плями лягали повільно на засмаглі, як у цигана, щоки.
— А ви наче й не знаєте! — рубав святу правду Володька. — Баламутить усіх парубків, поводить себе так соромітно, що й дивитися гидко! Через неї до сільбуду вже й підступитись не можна…
— То вже, Володю, більше твій клопіт, той сільбуд… — почав був Ганжа, але Володя випалив прямо в очі:
— А сьогодні знаєте, що вона про вас кричала? При всьому селі… при всіх людях… Що ви і з зав’язаними очима до неї втрапите.
— Ну, ти от що! Ти говори, та не заговорюйся! — скипів зовсім Ганжа.
Звівся, підійшов до вікна. Чомусь захотілося вдарити щосили по рамі, висадити її геть, може, тоді не стискала б горло гаряча задуха. Боячись, що не витримає, справді ударить, відступив, походив, порипуючи сердито дошками підлоги, глянув на Володьку, що стояв, ображено суплячись.
— Ну, от що: пробач. В мене, хлопче, теж отут не із каменю…
— Я що… Мені що… — забубонів Володя, все ще не дивлячись на дядька Василя: йому вже і жалко Ганжу, але й не охолола образа на нього.
— Йди, Володю, а я щось придумаю, — просить Ганжа. — Та не носи важкого серця на мене, бо мені й без цього не з медом…
«А таки не з медом! — згоджується про себе Володя, виходячи із сільради. — Ще нічого, аби вони хоть нежонаті були. А то передадуть Ользі Іванівні, що про її чоловіка ота Лисючка патякає,— дістанеться їм на горіхи!»
За жодні скарби світу не помінявся б зараз місцем із дядьком Василем.
Ганжа ж усе ходить та й ходить — чавить риплячі дошки. Думає про Марту, про оті її вибрики, що лихоманять село та й йому не приносять спокою.











