І будуть люди

Ганжа як одчинив двері, так і застиг на порозі: крик, регіт, аж у вухах лящить! Марта забрала з собою чи не всіх парубків та дівчат, що товклися біля клубу, та й приволокла до себе додому. Стоїть посеред хати, розчервоніла, з по-дівочому спущеними косами, в одній руці — чарка з горілкою, а в другій — квач, наквацьований дьогтем. Перед нею звисає із сволока на суровій нитці великий калач, звисає так, щоб нелегко було його ротом дістати. Беруть по черзі парубки кочергу, осідлують, буцім коня, та й скачуть до калача — пробують ухопить його зубами, одкусить хоч шматочок. Дістав — твоє щастя: пий чарку горілки, цілуй захмелілу молодицю в гарячі вуста, а не дістанеш — не прогнівайся, підставляй свою пику! І під регіт, під виск наквацьовує Марта невдаху так, що біліють тільки очі та зуби.

Гамір поволі вщухав: помітили Ганжу.

Ось котрась із дівчат повернулась, писнула наляканою мишею. Он уже й хлопці, побачивши голову, швиденько кидають на долівку цигарки, чавлять їх каблуками. А який сидів, обіймаючи любку за стан, враз відсмикував руку та й ховав її до кишені: і я — не я, і рука, як бачите, не моя! Ось уже й парубок, що саме їхав до калача, осідлавши рогач, застиг розкарякою.

Так, немов не Ганжа — сам нечистий появився у дверях, і дерев’яний кінь вирвався йому з рук та й ударився залізною головою об тверду, затанцьовану, вгуцану долівку. Ось уже й сама Марта, вражена несподіваною тишею, повертається до дверей та й стрічається поглядом із Василем.

— Добридень у хату! — вітається хмуро Ганжа.

Гнів, подив, сум’яття промайнули у Мартиних очах, затремтіли високі, шовковистою травицею встелені брови. Та відразу ж звела їх у пряменький шнурочок і, відчайдушно пострілюючи очима, низенько вклонилася, аж коси торкнулися долівки:

— Здрастуй, мій голубе, здрастуй! Спасибі ж тобі, що не забув, завітав до моєї убогої хати! Та чого ж стоїш? Бери мерщій кочергу та й скач, Васильку, до мене: я вже тебе і без калача пригорну та поцілую!.

.

Ганжа тільки бровою повів — парубків так і видуло з хати! А дівчата шамоть-шамоть та за ними! І всі оті п’яні веселощі потяглися услід — сумовитою, осиротілою пусткою враз дихнула удовина оселя.

І Марта вже не посміхається; якийсь здогад, якесь боязке сподіваннячко зарожевіло в її очах, трепетно лягло на вуста.

Кинула чарку, пожбурила віхоть, метнулась за ковдрою та й давай завішувати вікно.

— Що ти робиш, Марто?

— Я зараз, Васильку… Зараз…

І дрож б’є її тіло. І тремтять, не слухаються її руки: ковдра зсувається та й зсувається із вікна — не зависа на цвяшках.

— Облиш оте, Марто. Не за тим я прийшов.

Мартині руки зламано опадають донизу. Сповзають по лутках долонями, хочуть затриматись, та не можуть. І вже з тихим шелестом лягає їй під ноги ковдра, стелиться зів’ялим, прибитим памороззю листком.