І будуть люди

— То, може, ти хоч у двір пустиш? Чи отак і стоятимемо до самого вечора?

Іван неохоче відчинив хвіртку.

— Заждіть, я собаку притримаю… Та цить ти, дияволе!

Лукава усмішка на мить ворухнула Мартині вуста: догадувалась, чому Іван так непривітно її зустріча. Та що ж подієш, Іванку: всім не вгодиш, на всіх не настачишся! Вона опасливо обходить рудого чорта, що аж харчить, видираючись з Іванових рук, швиденько прослизає у сіни. Аж тут відчуває себе в безпеці і, не чекаючи на Йвана, відчиня хатні двері:

— Доброго здоровлячка! Хліб та сіль!

Бо там саме підвечерювали: чистили круто заварені крашанки, тикали в сіль, непоспіхом несли до рота.

Оксен їв із таким виглядом, що важко було довідатися, подобається йому ота їжа чи ні. На Альощиному ж обличчі гуляла неприхована відраза: відколи мачуха залишила хутір, крашанки стали основною поживою Івасют. Наварювали відразу сотню, не менше, щоб не возитися щодня біля печі, давилися перевареними, синюшними крашанками вранці, в обід і увечері, й Альошці здавалося, що він отак з крашанкою у роті й помре.

Забачивши Марту, Оксен відклав надкушену крашанку, привітно відповів:

— Доброго, Марто, і вам! Сідайте до столу!

— Дякую, я не голодна, — запишалася Марта.

— То посидьте хоч так: в ногах правди немає.

Марта тернула по лаві рукою, примостилася на краєчку, щоб не прим’яти спідницю.

— То ви довечерюйте, я посидю. У мене не горить.

— Яка там, Марто, вечеря! — мовив скрушно Оксен. — Оце, як бачите, нема жінки у хаті, то й приготувати нікому. Як пішла од нас господиня… За які гріхи, господи…

За час, що минув з того дня, коли Таня покинула хутір, невпізнанно змінився Оксен: згорбився, постарів, ще більше посивів, полиневою гіркотою наповнились очі.

Наче Таня, збираючись, ув’язала у вузол і рештки його молодості та й занесла із собою.

«О-хо-хо! — зітхає про себе Марта. — Бач, як скрутило людину! Видать, таки любив… Авжеж, любив… А ти не любила?..» І глузливою маною перед очима — Василь. Марта аж головою струснула, проганяючи лиху ту личину. А Оксен, дожувавши їжу, обтер долонею вуса, перехрестився до образів, запитав:

— Так що вас, Марто, до нас привело?

— Привела біда моя, дядьку Оксене. Самі знаєте, як одинокій жінці живеться: кому тільки не ліньки, той і глумиться…

— Бога, бога забуваємо, — хита головою Оксен.

А тут іще поле треба орати…

— Ну, про це вже вам нічого бідкатись, Марто, — діткнув молодицю Оксен. — Ви ж у ТОЗі!

— А нехай він згорить, той ТОЗ! — так і вибухнула Марта. — Щоб він у прірву провалився! Вмиратиму, а не піду до них кланятись! І ноги їхньої на моєму полі не буде!

Оксен добре знає, чия рука розпалила той гнів. Догадувався також, що привело Марту до нього. Однак мовчав — чекав, поки вона скаже сама.