І будуть люди

Обертається повільно, наче зі сну вириваючись, обличчя її вже не пашить радісно-чекальним вогнем, випаленою тугою повняться очі. Отим попільцем, що присипле, пригасить яку завгодно жарину.

— Так чого ж ти прийшов? — І голос у неї вже не дзвінкий, а охриплий, посірілий, змучений.

— Хочу поговорити з тобою серйозно. Тільки не знаю, чи вдасться…

— Чого ж?

— Бо ти п’яна, Марто.

— А тобі це диво, Васильку? — запитує Марта, підступаючи до нього. — За ці три роки міг би і звикнути. То п’яна од щастя була, тепер — од горя.

— Я серйозно, Марто, — перебива Ганжа.

Та Марта раптом обхоплює його за шию гарячими, мовби з вогню вихопленими, руками, тулиться жагучим, зголоднілим тілом, тягнеться очима до його очей, губами до його губів, шепоче, немов у забутті:

— Васильку, любий, хороший… Кинь її, кинь! Що ти знайшов у ній? Чим вона тебе приворожила? Та чи вона тебе так полюбить, так приголубить, як я?..

Застуканий зненацька, Василь одриває, розводить їй руки, вивільняється з обіймів:"

"— Марто, облиш! Марто!..

Аж тоді, як одступив до порога, ще й надів картуза, наче картуз отой мав захистити од молодиці, лишень тоді трохи отямилась Марта.

— Не хочеш… А я, дурна, все надіялась. Чекала… Думала: прийдеш…

— Бачиш, прийшов, — невесело мовив Ганжа.

— Краще б ти й не приходив!

— Я б, Марто, і не приходив — сама в тому винна.

— Я винна?! Я?

— Марто, чи не пора тобі вже одуматись? Навіщо ти робиш із себе посміховисько на все село?

— А яке мені діло до села?

— Сором, Марто, таке витворяти!

— А що мені, черницею жити? Сам пристроївся, а мене — в монастир?!

— Хоч на дітей своїх оглянься, Марто. Як вони про тебе думатимуть, коли виростуть?

— Зась тобі до моїх дітей! Наплоди собі з отією стриженою та й нянькайся з ними, а я своїм сама раду дам!

— Послухайся доброго слова: схаменись, поки не пізно.

— Схаменутись?.. І не подумаю! Всю себе за димом розвію! Всю!.. В горілці втоплюся! В любощах задушуся! А тоді — пропадай усе пропадом!..

Не вдалася серйозна розмова із Мартою. Почалася з крику — криком скінчилася. Хряснув Ганжа спересердя дверима та й подався з двору.

А все ж відвідини не минули безслідно: після того Марту не бачили більше коло сільбуду.

Даремно прокрадалися парубки на завмерле подвір’я, стукали в неосвітлені вікна: ніхто не озивався, не одчиняв поспіхом двері, не стрічав бентежним смішком.

Згодом селом поповз поголос: Марта злигалася з Івасютами.

Пішла на хутір Іваськи, незвана, некликана, довго стояла біля воріт, аж поки на собачий гавкіт вийшов Іван. Придивився, впізнав, пішов непоквапом, гримнувши по дорозі на пса.

— Добридень, Іване!

— Здра… — озвався Іван, дивлячись мимо Марти у степ. — Чого вам?

— Батько дома?

— Та дома.