І будуть люди

І тоді вона сама прийде на хутір, упокорена, зламана, упаде йому в ноги: «Чоловіче, прости!» — «Бог простить, а я на тебе серця не маю, — відповість тоді він та й підніме Таню із землі.— Хто без гріха, той хай кине у тебе камінь. Я ж тебе, Таню, не осуджую». Розчавлена, вбита його добротою, схилиться Таня, не сміючи глянути на нього, стрітись очима. І нестиме велику провину свою аж до могили…

Отакі солодкі серцю картини приходили не раз Оксенові, та від Тані — ні слуху ні духу. Пішла і ніби викинула із своєї пам’яті і хутір, і чоловіка. Два тижні чекав дружину Оксен, а на третій не витримав: запріг ізранку Мушку, сів на бричку.

— Тату, куди? — вибіг з хати Іван.

— В Хоролівку, — ховаючи од сина очі, відповів Оксен.

— Ми ж збирались до млина ниньки їхати: хліба ж удома немає!

— Поїдемо завтра: я до вечора повернусь, — та лясь по Мушці батогом, наче тікав од сина.

Всю дорогу думав про Таню. І чим ближче під’їжджав до Хоролівки, тим більше хвилювався: не знав, що скаже дружині, як зустрінуться. Як її переконати, ублагати повернутись додому. Адже без неї йому й життя — не життя.

«Якщо в тебе, Таню, ще лишилася хоч крихітка жалю до мене… Бо чим я завинив перед тобою? Нічого ж для тебе не жалів… Ох, Таню, Таню, не маєш ти бога у серці!.

Оселя Світличних зустріла його освітленими вікнами, новими штахетами: видно було, що люди тут жили — не дуже журились. Оксенові аж образливо стало за ошатливий цей вид: згадав свою запущену хату. Зупинився біля воріт, зліз із брички, не родичем — чужим-чужаницею постукав у ворота: вийди, Таню, та відчини, якщо не забула!

Однак не Таня вийшла зустрічати гостя. Вискочила сестра на ганок. Впізнала, ахнула, побігла до нього:

— Братику! Братику!.

Оксенові в серце ударив отой вигук, пронесений Олесею з дитинства. З того дня, коли стояла замерзлим журавликом біля колодязя, виглядаючи його ласки. І він одразу ж простив сестрі й Федька, й утечу, і всю ганьбу, що звалилася потім на нього. Простив, обійняв, провів пестливо рукою по схиленій білявій голівці.

— Як ви, братику, подалися! — жалісливо мовила Олеся, дивлячись на Оксена повними усміху й сліз очима.

— Від чого ж мені, сестро, молодіти, — відповів гірко Оксен. — Кидають мене, як стару собаку. Кому він потрібен… Одгавкав своє…

Олеся й на себе прийняла той докір: опустила очі, знітилась.

— Удома… Таня? — запитав нарешті Оксен.

— Вдома, братику.

— То, може, покличеш?

Олеся чогось мнеться, нерішуче поглядає на брата.

— Так, може, ви до хати зайдете? — врешті говорить вона. — Я ворота зараз одчиню.

— Не треба. Хай Таня вийде: вона, як захоче, то й ворота одчинить…

Олеся потупцялася, потупцялася та й пішла до хати.

Тані довго не було. Оксенові вже аж ноги заболіли стояти, коли широко відчинилися двері й вийшов Федір.