І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
— A-а, зятьок дорогий! Що ж ти стоїш, як засватаний?"
"От кому ні печалі, ні сліз! І роки не в роки. Такий же, як і був, анітрохи не змінився: грає на всю щоку рум’янцем, світить веселими зубами з-під лискучих вусів. Підійшов, розчинив поширше ворота, став ізбоку намальованою цяцею: сатинова сорочка як не трісне на грудях, нове галіфе із синьої діагоналі, чорними дзеркалами хромові чоботи, чорна парубоцька чуприна, чорні веселі очі під зовсім уже чорнющими широкими та густими бровами. А губи, соковиті, червоні, так і лізуть ув очі, так і просяться до поцілунку!
— Я до Тані… — почав був Оксен, та хіба ж можна у чомусь перебалакати Федька!
— А ми що, не родичі?.
Ще й обійняв — дихнув на Оксена отим, що після нього доброму християнинові завжди закусити охота.
— Заходь, брате, заводь свою шкапу!
Що лишилося робити Оксенові? Не сваритися ж із оцим баламутою! Розпрігши Мушку, зайшов до хати. Ще на порозі зняв картуза, пошукав очима ікони, але ікон не було. Натомість із великого портрета сердито дивилася на нього якась бородата людина.
Оксенові аж моторошно стало, він уже й не радий, що зайшов, він би й повернув швиденько надвір та там діждався б дружини, так Федько ж не одступається: бере за лікоть та й тягне до столу.
— Ану, сідай, дорогий гостю! — І в іншу кімнату, в напіввідчинені двері: — Мамо, а дайте нам щось перекусити! — А тоді вже до невидимої Олесі: — Жінко, тягни оту пляшку, що учора від мене сховала!
«Командує, як у себе в міліції. Ох, гріхи наші, гріхи! — нищечком хреститься Оксен та й сідає до столу, наче під шибеницю.
Несучи сковороду з яєчнею, зайшла Танина мати. Вона звично постогнувала, трясла сивою головою, човгала опухлими, налитими важкою водою ногами.
— Ох!.. Ох!.. Доброго здоров’я, Оксене!
Той швиденько схопився, шанобливо припав до набряклої, аж синьої, руки, запитав, як у мами здоров’я.
— Яке там здоров’я! Одвернувся од мене бог, не забирає до себе… Ох… Ох…
Та й почовгала геть. Про Таню ж — ані слова.
Вскочила розчервоніла Олеся, освітила брата ласкавим усміхом, поставила на стіл літрову пляшку з горілкою, дві пузаті чарки.
Оксен сидить болісно напружений, прислухається, жде: ось-ось залунають поспішливі кроки дружини, — завжди ж ішла, наче кудись запізнювалась, — поглядає то на одні двері, то на другі, а Федько вже наливає чарки:
— Твоє здоров’я, друзяко!
— То, може, й Олесі налийте, — оглядається безпорадно Оксен. — Та й… Таню покличте…
— Е, що бабів сюди кликати: тільки харч переводити! — заперечив Федько.











