І будуть люди

А Марта, вирядивши після сніданку чоловіків, заходилася порядкувати в хаті. Все повиносила, повитрушувала, порозвішувала на кілках, вимела, змазала долівку, повитирала засиджені мухами шибки. І вже перед обідом швиденько зібралася додому:

— Треба ж і своїм пуцьвіркам раду дати.

— Ніколи, дядьку Оксене: мої ж іще ждуть! А ви вже увечері корови не мучте: я прибіжу та й видою…

Та й майнула через леваду додому.

«От жінка! — розчулено дивився услід їй Оксен. — Отаку якби Йванові! Коли б то вона була не молодицею, а дівкою, то можна було б і сватів засилати.

Що бідна… Так нащо тепер оте добро! Аби не ледача та здорова, а те, що з бідного роду, мо’, й краще: менше очі колотимуть, не такі завидки їстимуть… А мо’, й справді посватать Івана? Діти?.. Що діти?.. Старша?.. Та хіба ж у неї на виду написано, на скільки вона старша? От тіки чутки про неї погані… З тим плуталася, з тим тягалась… Та й на це можна заплющити очі. Свята Магдалина он яка блудниця була! Тіки ж Іван не захоче!.. Бродить, вигляда якусь кралю… Я вже у його роки давно був жонатий. Тато покійні не дивилися, волі не давали. Позвали, сказали: „Одягнися в празникове — поїдеш із старостами Варку сватати!“ Я й поїхав. Спробував би не послухатись! Хоч і не бачив Варки до цього, не знав, хто вона й звідки… А цей не піде, не послухається… А хай би спробувала колись утекти отак жінка, як од мене втекла! Боже, боже, чи ти вже не бачиш, що на світі коїться… — І, злякавшись цього богохульного закиду, перелякано захрестився: — Господи, прости! Помилуй мя, господи, сам-бо не знаю, що і сказав!..»"

"Марта навідалась увечері.

Прийшла й на другий день, і третього. Ходила щодня. Варила їсти, поралась біля худоби, а потім заходилась мазати хату, вибілила стіни, всіяла піч барвистими пишними квітами, обвела призьбу червоною охрою, ще й похвалялася, як дасть бог діждаться весни, висадити довкола квіти: «Отоді вже, дядьку Оксене, і у вас буде по-людськи!»

А потім зібрала всю білизну, всі оті заношені до чорного сорочки та підштаники, запилені рушники та заяложені втиральники, що їх уже, здавалося, не допаришся, ні доперешся, та й поперла на кладку — на чисту водицю, на цікаві очі жінок.

— Марто! Гов, Марто!.. Чи то вже твої сини повиростали, що такі штани довгі носять?

— Довгий твій, Варко, язик! Дивись, щоб тобі його не вкоротили!

— Хто ж це його укоротить? Чи не ти часом?

— А хоть би і я!

— Ов-ва!

— Повакай, повакай! Ось як улущу праником — заціпить ураз!

А сорочки аж свистять під руками, бо розмова розмовою, а робота роботою. І праник не для того, звичайно, щоб вибивати зайву цікавість із жіночих голів.