І будуть люди

Кільце в губу їй уставимо, щоб не рила супроти Радянської влади!

— Чуєш, Марто?

— А йдіть ви під три чорти! — ріже Марта на всі умовляння. — Хай своїм жінкам повставляють!.. Відчепіться, не лізьте до мене — я зі своєю долею сама якось вправлюсь!..

— Смілива, Марто, ви жінка! — аж хитав головою Оксен. — Не боїтесь отих навіжених.

— Пхі, чого їх боятись. Мені й сам чорт із рогами теперечки не страшний!

Оксен аж завмирав при згадці про нечистого. «Прости їй, господи, сама-бо не віда, що меле!»

— Глядіть, Марто, аби вони вам щось не накоїли! — застерігав молодицю.

Про себе ж нищечком думав: «А й справді, чого їй боятися? Біднячка ж… Чоловік на війні загинув… То що вони їй пороблять? Та нічого!..» І, повеселілий, дякував богові, що прислав їм отаку помічницю.

І можна було б жити Оксенові — не нарікати на бога. Обробляти свій лан, поратися по хазяйству, помагати Марті (ми — вам, ви — нам), а в неділю, по тижневій важкій праці, їхать до церкви, щоб, повернувшись після служби божої, відпочивати в домашньому затишку."

"Оженився б Іван, а там і Альошка, привели б роботящих невісток, і, гляди, отак років за два, перевалившись через високий поріг, викотилися б на двір малі Івасютенки: всі, як один, у діда-прадіда, в невмирущий, жадібний до роботи, чіпкий до життя рід Івасют.

Можна б…

Тільки ж знову на чистому обрії похмурими хмарами збиралися тривожні чутки, і холодні моторошні тіні скрадались полями, з усіх сторін облягаючи хутір.

Ще на початку літа щовечора миготіли сухі блискавиці. Не було ні хмар, ані грому, а вони спалахували при самій землі, беззвучні та лиховісні. Завмерла напружена тиша над хутором, а дерева в тих спалахах чорніли, мовби обвуглені.

Оксен виходив у двір, дивився із острахом: зроду-віку не бачив такого! Хрестився перелякано, молив бога заступитися та помилувати, а на обрії миготіло та й миготіло, наче хтось, лихий, упертий, затявся підпалити небо та все кресав у велетенське кресало.

Перегоріли блискавиці — півнем запіяла курка. Злетіла серед білого дня на пліт, залопотіла крилами, витягла в бік хати шияку, викочуючи від натуги круглі безтямні очі, таким відьомським «кукуріку» прокричала в Оксенові вуха, що у нього враз підігнулись коліна, стерпла душа.

Ловили ту курку гуртом: гублячи пір’я, відчайдушно кудкудакаючи, металася вона широким подвір’ям, а за нею — троє Івасют. Врешті вдалося загнати в глухий закуток поміж коморою й хлівом, накрити піджаком.

Іван схопив за голову — хотів звернути, та Оксен не дав: ще від матері чув, що треба робити, аби прогнати біду, що її накликала оця вража личина.

Весь день пролежала зв’язана курка в коморі під решетом, а надвечір прийшла баба Горпина, покликана Мартою: вся у чорному, очі гостренькі, рот — вузликом.