І будуть люди
Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Пізніше, коли одружився та виділився на хутір, налетів на нього посеред поля вихор, засипав супіском очі. З того часу не розставався з хустиною: пекли вони, сльозилися вічно, а після сну злипалися так, що важко було і продерти. Десять років збирається до лікаря, та все не вибере часу.
Ось і зараз сидить при столі, витирає брудною ганчіркою очі, скліпує червоними набряклими повіками.
— У вас, Оксене, видать, іще тихо та мирно. А в нас уже тиснуть, аж ребра тріщать!
На столі — недопита горілка, сало й цибуля, пиріжки із картоплею і сметана в глибокій мисці: слава богу, було чим вгостити людину, про все Марта подбала.
"— Та де там мирно, — заперечує Оксен. — Скуштували б ви, Овсію, цього миру, не те заспівали б!
— Е, не грішіть на бога, Оксене, не грішіть! — стоїть на своєму Овсій. — У вас хоть в сільраді люди як люди, а наші вже зовсім показилися: доброму господареві й дихнути не дають. Так уже душать, так душать, що хоть з високого берега у річку… Оце нещодавно приїхав із району секретар сільради, привіз купу позики, кинув голові на стіл: «Щоб до завтрього все роздали!» То голова — що? Думаєте, розіклав на все село, на всіх порівну?.
— А що ви, Овсію, од них хочете? Ви б хотіли, щоб собака млинці пік, а він тістом поїсть…
— Собаки, справжнісінькі собаки! — витирає очі Овсій. — Все рвуть, все кусають, ще й огризатися не смій. Як що, так зразу: «Мовчи, а то затарабаню під суд!» Все ходить та шукає сучка в очереті: кого б іще в куркулі пошити. А як пошиють: щитай, пропав! Так тебе податками придушать, що й не ворухнешся…
Із співчуттям слухає Оксен скаргу гостя: те ж саме і в нього.
«О-хо-хо! Нема правди на світі, та вже, мабуть, і не буде!» А все ж пробує утішити гостя. Не так для нього, як для самого себе промовляє слова утіхи:
— Та не дуже журіться, Овсію, може ж, якось і перечасуємо лиху цю годину!
— Еге ж, наставляйте кишеню! — заперечує Овсій.











