І будуть люди

» І вже зовсім крізь сон — таке відчуття, наче вона чогось не зробила. Щось забула, лишила поза увагою…

Пригадала нарешті, що протягом усього вечора не подумала про Оксена. Так наче його і не було.

І хутора. Й отих довгих років, прожитих на ньому…

Проснулася Таня від того, що хтось дерся до неї на ліжко. Розплющила очі — Андрійко. В довгій, до п’ят, сорочці, з личком, розчервонілим від сну, з блискучими очима. Андрійко притулився до неї, блаженно засопів, і вигляд у нього тепер був не заклопотаний, а лукавий: обдурив-таки маму, що забороняла перебігати з ліжка на ліжко!

— Ма, давай почитаємо книжечку!

Таня розсміялася, цмокнула сина у щоку, швиденько схопилась із постелі: у вікна вже вливався світанок.

— Ма-а, почитай! — тягнув капризно син.

— Ніколи, Андрійку, хай потім, — відповіла Таня, підбираючи густе довге волосся. Знайшла шпильки, затисла в губах, підійшла до невеликого люстра, вмазаного в стіну, стала зачісуватися.

Люстречка того не вистачало навіть на все обличчя. Таня бачила то чоло, то високу брову, то підборіддя і губи, то ніс — воно наче розбивало її на скалки. Мабуть, дочка господарів більше заглядала у відра з водою чи в річку під вербами, аніж в оцей благенький шматочок скла.

Таня викладала косу, оглядаючи водночас кімнату, в якій вона віднині житиме із сином. Кімната була висока, скоріше на міський кшталт, аніж на сільський. Бо в селі кладуть стелю так, аби тільки не дістав головою, — чим вищі хазяїни, тим вище і стеля, — весь же час господарі проводять поза стінами, у дворі, на городі, в полі, а тут тільки переночувати, поїсти, а взимку краще зберігається тепло. Та й нащо підносити стелю — хіба мало неба, для чого прорубувати великі вікна у стінах, коли он того світла, того сонця надворі, хоч купайся в ньому!"

"Тут же були і великі вікна з пофарбованими у синій колір віконницями, і добре вимита підлога, вся кімната дихала отією чистою молодістю, що притаманна новим, щойно збудованим оселям. В одному кутку в золотих кованих ризах висіли дві ікони, видно, вінчальні. А на стіні навпроти ліжка, поміж двома вікнами, — портрет Тараса Шевченка. В смушевій шапці, в кожусі з сивим коміром, дивиться пильно і мудро на далеких нащадків своїх: що вони роблять, чию ниву орють, чиї вони діти?

Довкола портрета — рушник. Великий, з тонкого білого полотна, вишитий чорною та червоною заполоччю. На одному крилі рушника — дівчина, лицем звернена до Шевченка, несе на коромислі відра з водою; на другому — теж дівчина із повними відрами води. А під тими дівчатами вишито: «Палажка іде і співа», «Галя іде і співа». Таня догадується, що то мати з дочкою. І хоч Палажка з’явилася на рушникові раніше від Галі, обидві однаково молоді в сердечному пориві напоїти водою Шевченка.