І будуть люди

Б’ють один одного, а в матерів та жінок серця кров’ю спливають…» Коли лягли спати, Данилівна не витримала:

— Ви, хлопці, хоть сорочки свої познімайте! Я їх вам поперу та до ранку й просушу.

Не брикалися — постягали. Постелила ж бо їм Данилівна на долівці на запашному сіні такі чисті полотняні простирадла, що аж страшно було на них лягати.

Забрала оті сорочки, ще й спіднє забрала, нагріла води та й заходилася прати. Віджала, повикручувала, розвішала, зайшла ще раз до хати, де мертвим сном спали бійці. І все їй щось наче муля, все немов чогось недоробила. Поглянула на божницю, зрозуміла, в чім річ.

Там стояв прапор — точнісінько церковна хоругва, тільки не хрест угорі, а червона зірка. Той самий, що з ним уїхали до села червоні козаки. Весь прокурений, закіптюжений, він звисав важким полотнищем, посічений, пробитий осколками й кулями. Ні, не могла Данилівна на нього, на такого, й дивитися! Тихенько взяла, винесла геть із хати, одпорола, позалатувала старанно всі дірочки та й намочила у жлукті: хай одкисає, одпарюється од своєї й ворожої крові!

Ох, і влетіло ж Данилівні, коли червоні козаки проснулися та побачили голе-голісіньке древко! Командир аж затіпався, так і встромив у жінку страшнющі очі свої, як гострі кинджали:

— Де флаг? Де флаг?.. Атвечай — стрелят будем!

І вже справді дістає нагана, наставляє на перелякану на смерть Данилівну. А куди ж їй, бідній, «атвечати», коли в неї і душа вже не в п’ятах, а десь поза п’ятами!

Спасибі одному із них, наймолодшому: догадався заглянути в шаплика, дістати червоне полотнище.

— Зачем намочіл. Зачем намочіл?

Заливаючись рясними сльозами, «атвечала» Данилівна, що одпорола той прапор, і полатала, і намочила у лугові, бо не могла дивитись, який він подірявлений та закіптюжений.

— Я ж хотіла, щоб у вас усе було чисте…

Порозумілись. Помирилися. Командир навіть пробачити попросив:

— Сам понемаш: вайна… Ми стрелай, ані стрелай — зачем флаг уносил?..

Проводжала Данилівна всіх п’ятьох, як власних братів. Дивилася їм услід, коли вирушали в довжелезній колоні, усміхалася втішено: «Мої ж найчистіші!..»

— І такі вони мені, Олексіївно, всі близькі та рідні стали! Оце хочете вірте, хочете ні, а якби зустріла якого — одразу пізнала б!

— Ну, стара, годі,— зводиться із-за столу Васильович. — Час уже не ранній, а Олексіївна натомилась у дорозі.

І хоч Таня й заперечує ввічливо, вона і справді відчуває себе втомленою. Не так дорогою, як власними роздумами, враженнями. Тому довго не могла заснути: все думала, як їй поведеться на новому місці, забулася вже після того, як повернувся із досвіток син господарів Василь та грюкнув засувом.

«Цікаво, який він? — мляво думала Таня. — Схожий на батька чи на матір?.. Завтра зранку — до школи… Як мене там зустрінуть?..