І будуть люди

"

"Тоді чоловік зсадив малюка з колін, став повільно зводитись і ще повільніше повертатися до Тані. Так наче йому дуже важко було те робити, немов обривав невидимі ланцюги, що приковували його до стін. І, може, від того дивний дзвін пішов по кімнаті, вдарив Тані у вуха, наповнив її всю. Підлога попливла Тані з-під ніг, і вона, Таня, пополотнівши, відступила назад, інстинктивно шукаючи, на що б обпертися. Перед нею стояв Олег…

Двоє сидять і ведуть тиху розмову.

І немає на світі нікого, крім оцих двох. Вся земля спорожніла, обезлюділа — лишилися тільки вони.

Давно спить Андрійко, сплять Данилівна і Васильович, напрацювавшись, як чорні воли, повернувся із вулиці Василь, а вони сидять та й сидять.

— Таню, дозвольте запалити.

— Ви ж не палили.

— Так… Але, знаєте, життя…

— Паліть, — дозволяє Таня. Сидить навпроти, обперлась ліктем на стіл, а підборіддям — на кулачок, не зводить із нього пильного, вивчаючого погляду.

Олег дістає цигарку, чиркає сірником. Щось непевне, тривожне і разом жалісне вчувається у його рухах.

Він дуже змінився, Олег!

— Ви мене слухаєте, Таню? — вже не раз запитує він, бо йому здається, що Таня нічого не чує, хоч і дивиться прямо на нього.

— Слухаю… Розказуйте, я слухаю…

Він змінився і водночас залишився дитиною. Навіть курити не навчився як слід, пускає димок, по-дитячому складуючи в трубочку губи.

Але чому ж тоді в нього обличчя припорошене втомою? І гіркі зморшки довкола юначого рота? І сивизна, що помітно усіяла скроні?

Він таки дуже змінився, Олег!

— Мені не повезло у житті,— вже втретє повторює він. — Знаєте, Таню, я всі оці роки часто згадую вас… Вірніше — завжди… От коли мене щось дратує в її поведінці, я завжди собі думаю: Таня цього не зробила б. І від того мені стає іще важче…

«Вона» — це дружина Олега. Він уникав чомусь називати її по імені, тільки — «вона», «її», «до неї», «од неї». І, може, тому Таня сприймає ту невідому жінку як щось нереальне, щось таке, що досить перестати думати про неї, і вона зникне назавжди, зітреться, як тінь. Тільки не треба іти під неприємне сонце спогадів…

Та вони прикуті до спогадів, як раби.

— Олег!

На обличчі у Тані такий вираз, наче вона його зовсім не слухала, наче думала про щось дуже важливе для нього й для себе.

— Пригадуєте, як я до вас вийшла востаннє?

— Так, — глухо каже він.

— А ви знаєте, чого я чекала од вас?

— Цього я, Таню, не знаю.

— Щоб ви мене взяли за руку… Грубо, по-чоловічому, так, щоб я не могла вирватися, хай би як не пручалася. І повели за собою… Як я цього сподівалась…

Олег хилить голову, мне в пальцях цигарку. Врешті зводить прошите смутком обличчя, і у великих, добрих, безпорадних очах його зламаними крильцями тріпоче запізніле каяття:

— Таню, ви зможете коли-небудь простити?..