І будуть люди

Ні, він лишився таким, як і був! Інакше зрозумів би, що вона йому давно вже простила, простила усе. Й оту нерішучість. І жахні роки життя із нелюбом, з чужою людиною, коли постіль, як труна… Все, все давно простила йому Таня. І всі оці роки чекала на нього.

Навіть не усвідомлюючи, що чекає. Навіть тоді, коли місяцями не згадувала його, коли їй здавалося, що вона вже зовсім байдужа до нього.

І ось він прийшов. І сидить перед нею. Такий же нерішучий, хоч вкрився уже сивизною. Такий, як колись…

Але Таня вже не та, що була.

Вона довго йшла до цієї зустрічі з Олегом. Крізь всі оці роки, крізь ночі й дні, безпорадні, в’язкі, як болото, через твань осоружності, що погрожувала засмоктати її, погасити навіки надію, пробивалася Таня, до крові збиваючи руки і ноги. Вона йшла увесь час наполегливо, вперто, невтомно. І коли б оця зустріч та відсунулась у далеке безмежжя, таке далеке, що й життя не хватило б, коли б їй про це каркали всі ворони світу, все одно б вона йшла…

Вона довго ждала цієї хвилини, щоб пройти мимо неї, знехтувати, вагатись і думати, що потім казатимуть люди.

Хай кажуть, що хочуть. Вона відмітає усе, що стоїть між нею та Олегом. Візьме від цієї зустрічі все, дозволить собі хоч раз у житті бути щасливою.

І коли він, зауваживши, що вже дуже пізно, що незручно отак засиджуватись у чужої жінки, нехай навіть доброї знайомої… коли Олег звівся і став прощатися, Таня взяла його за руку:

— Ти нікуди сьогодні не підеш!

Іще додала, притуливши йому пальця до рота:

— Мовчи!..

Ходить сон коло вікон, заглядає цікавий сонисько у темне вікно. Хукає, протирає шибки — не бачить нічого. Вчувається тільки щасливий жіночий сміх, але він не певний і в тому. Може, то зорі, відомі насмішниці, звісившись із неба лукавими мордочками, кепкують із нього?

III

Іван Приходько надумався ярмаркувати.

І хоч не було в тому особливої потреби: не бекали в кошарі зайві вівці, не рохкали по хлівах відгодовані свині, не переповнювали двір кури та гуси, не тріщала комора од збіжжя, не репались діжки од сала, масла, сиру й меду, а зовсім, можна сказати, навпаки, все одно Іванові гвалт треба було їхати на ярмарок!

— Та що ж ти, чорте нечесаний, там продаватимеш? — аж охрипла од крику його жінка Хведора. — Чим торгуватимеш, щоб тебе й мої очі не бачили?!

— А пшеницею!"

"— Пшеницею? — аж руками сплескувала Хведора. — Та де ж ти набереш тієї пшениці, коли самим до весни не вистачить?

— І чого ти, жінко, журишся? Де ще ті яйця, а вона уже квокче. Коли ще та весна буде, а ти вже собі голову сушиш. Не померли ж досі од голоду, дасть бог, і далі не помремо. Прийде весна — позичимо, світ не без добрих людей. А я як не справлю нового плуга, чим землю оратиму?

Хведора чи то зовсім утратила голос, чи далася таки себе умовити — не сказала більше й слова.